Розділ без назви (6)

Вона сліпо ступила до вікна й отямилася лише тоді, коли позолочені грати залишили на її обличчі дві гарячі червоні смуги.

…і відмовлявся від золота й титулів. Тільки князівну за дружину, і посаг за нею, і угоду зі старим князем, що дорожча за будь-які гроші. Хоч як хитрували посли — нічого іншого не могли домогтися, а час минав, за шкуру свою боялися, ПРИВ'ЯЗАТИСЯ до Оскола не хотіли… І посилали поштових голубів туди-сюди, і князь був ладен погодитись…

Він ліг спати перед світанком, але не зімкнув очей. Спливав час, але він не спав. Ні; інше почуття навалювалося на нього, і це не був страх і не була туга. Порожнеча навалювалася на Оскола, крижана порожнеча. Безсилля і почуття втрати.

Втрата. Втрата. Але ж він надбав?!

Сходило сонце, і оживав замок. І Оскол знав, що варто підвестися, пройти в покої до князівни — і сонце погляне з обличчя її, не пекуче — ні, тепле і рідне, віджене ненажерливу порожнечу, заллє собою темні закутки його похмурої душі…

«В тебе ніколи не буде друзів, Осколе! Тому що раби…»

— Я знаю, — сказав він, дивлячися на сонце. У спів птахів уплелася висока надривна нота — він не відразу зрозумів, що це біль. Гострий біль у серці. «Люблять лише те, що бояться втратити. За що ми так любимо життя?»

— Я боюся втратити, — прошепотів він. — Але мине ще кілька днів, і я вже ніколи її не втрачу… Тільки смерть розлучить нас…

«Чи люблю я повітря, яким дихаю?..»

Вона пахла бруньками. Можливо, він вигадав цей запах. Можливо, кожна людська донька раз у житті нагадує новонароджений листок. Коли підліток перероджується, вивільняє з себе жінку, коли всі ці дивакуваті погляди і різкі рухи відходять, спадають, наче тісна оболонка…

— ЯНО… Ваш батько погодився на наше весілля.

Покірно опущені вії. Скільки часу минуло від тієї миті, коли він уперше побачив її? Чотирнадцять днів? П’ятнадцять? Ох, які погляди кидала вона. Як кидалася з кута в кут — блискавка, вільна білка у чотирьох стінах, пусти до лісу — тільки хвіст майнув би…

Білка.

Він дивився на її губи. На крапельки поту над щільно стиснутими устами. Власне, все це й так належить йому — аж до смерти, його чи її…

Її батько міг би і не давати своєї згоди. Але він дав її, тому що любить дочку. Тому що…

Лис відгризає власну лапу.

— Яно, невже ви так нічого й не скажете мені?

Один погляд. На мить повертається колишня білочка.

Вії дрижать. Падає пасмо, закриває обличчя… Так тремтить павутиння перед світанком і струшує росу. Так падає ялинова віть.

— Яно… — Він не кричав. Але від звуку його голосу здригнулася не тільки князівна — здригнулись і слуги на сходах. І вартові біля мосту…