Розділ без назви (6)

— До Луру?.. І нічого більше? Ніяких… нічого?

— Ніяких нічого — ствердив співрозмовник. — Бо ж і мені впіймати твого щура нескладно… Думай.

Ґай думав так, що тріщало в голові.

— Наважуйся, — насідав співрозмовник насмішкувато.

— Ну?

«І боронь Боже, синку, — казала Стара, — розмовляти з Ним. А угоду з Ним укласти — однаково, що запродати душу дияволу».

— Домовилися? — широко посміхнувся Ратенфенґер.[1]

— Так, — Ґай не розчув свого голосу і повторив ще раз: — Так.

Легенди про Нього дісталися навіть до Міста; що вже казати про тутешні, темні місця. Сама тільки історія зникнення дітей мала безліч варіантів, але Стара, в якої Ґай ось уже третє літо винаймав кімнату, надавала перевагу ще жахливішим… І те, що в університеті називалося «актуальним фольклором» та було темою семінарів, посеред оцього пустища набувало далеко не академічного, а навіть дуже зловісного змісту.

Усі свої «справжні історії» стара розповідала зі знанням справи, як належиться — глухо, монотонно, дивлячись у камін і розхитуючись у ефектному трансі:

— І кого покличе ця флейта, той і крізь стіну пройде, і в провалля ступить, і у вогонь, наче в річку… Матір забудеш і наречену покинеш, Йому служитимеш, доки не зотлієш…

А у кімнаті сутеніло, і виблиски полум’я перетворювали її обличчя на мідяну ритуальну машкару.

— …І осіла брила, щілина зімкнулася, хоч кажуть, голоси їхні чути й посьогодні… От тільки вслухатися ніхто не бажає — раптом з’явиться ВІН і зажадає собі — своє…

… Тверда долоня Його була цілком людською, цілком дружній потиск. Печатка, яка скріплює угоду, що, як відомо, дорожча за гроші.

— Давай клітку, хлопче.

Я ж зараз побачу, як він це робить, збентежився Ґай.

— Дверцята приладнай…

Ґай жваво покивав. Завовтузився з мотком дроту, заметушився, намагаючися не дивитись, як пальці Щуролова розстібають замок на шкіряному футлярі. Хоч все одно ніні, та поглядав.

— Не стріляй очима, підійди-но… Дивись, яка гарна.

Ніхто ж не повірить, спробував відокремитися Ґай. Не повірять, що я її БАЧИВ.