Розділ без назви (6)

— Яно…

Ох, який вона кинула погляд, пронизливий, мов спис…

Посміхається вилицюватий Сотка. Шкірить криваву рану на горлі.

Сотка вибрав…

І я вибрав також…

— … Слухайте мене, князівно. Зараз, негайно… ви рушаєте додому.

Тиша.

Пагорб укритий чорними виразками попелищ. Сходить сонце — на старому вугіллі висихає роса…

— Ви повернетеся до батька… Посли довезуть вас. Ви будете відходити все далі, із кожним кроком… вам буде гіршати. Але ви не повернете назад.

Тиша.

Він буде стояти на мурі і дивитися. Маленький загін щезне у лісі, але він стоятиме над ровом, де загинув Лабан…

І вітер буде пахнути задавненим погаром.

— Йди! І не здумай повернутися. Йди, не озирайся, зціли зуби, я знаю, ти зумієш… Не так і багато минуло часу. Важливо витримати перший удар. І шлейф туги. Але найголовніше — знати, що біль теж коли-небудь закінчиться. Усе це мине, князівно, я знаю… Йди.

Ось тепер вона дивиться.

Вперше за весь цей час вона дивиться йому в очі без страху і ненависти. Які почуття чаяться у них? Подив?

— Я не хочу втрачати тебе!! Краще відмовитися — щоби ніколи не забути… Я залишуся без тебе і втрачу спокій, але це краще, ніж… навіки привласнити тебе і загубити душу. Нехай утече струмочок, нехай залишить після себе висхлий слід… це правильніше, ніж засипати піском і камінням його єдине джерело. Щастя буває лише там, де можлива втрата…

Він стримався, щоби не торкнутися її. Не взяти за руку. Зайвий дотик — зайві страждання у майбутньому…

Вона дивилася. Не дівчинка. Не здивований, зляканий підліток — жінка… ще не мудра, але вже на порозі розуміння. Мине зовсім небагато часу, і вона ЗРОЗУМІЄ…

Сама не усвідомлюючи, навіщо, вона ступила йому назустріч.

— Прощавайте, князівно. Ми не зустрінемося більше ніколи.