Розділ без назви (6)

Чужа рука лежала на його плечі. Ворог підкрався і торкнувся його долонею; воєвода рвонувся з усієї сили — і раптом згадав… мати. Дотик матері; спокій, безтурботна радість, лагідна рука на щупленькому дитячому плечі… Тепло і тиша, вмиротворення, нарешті… Не забирай руки…

— Не треба кликати патруль… Обернися, Сотко.

Він не став обертатись. Солодкий полон омани…

— Я би хотів, щоби ти був мені другом, Сотко. Ти волієш бути ворогом?

Вилицюватий з натугою повернув голову. Яр Сіґґі Оскол стояв поруч, а за його спиною миготіли темні постаті і зблискувала криця.

«Скільки застав вони встигли вирізати?..»

— Лабан був твоїм другом, — мовив воєвода. — Де тепер Лабан? У рові?

— Це ти підштовхнув його до зради?

— Тебе неможливо зрадити! Лис відгризе власну лапу, коли потрапить у капкан. Чи це значить, що лис зрадив мисливця?..

Нехай вони слухають, ті, що стоять у Оскола за спиною. Нехай чують.

Тихий посміх:

— Добре… Це ти підштовхнув його до самогубства?

Самогубство…

— Лабан надто цінував свободу… яку ти забрав у нього. Його ненависть до тебе була сильнішою від бажання жити…

Спів цикад.

— Ми давно знайомі, Сотко… Тепер Лабан помер. І ми зустрілись. І ти все розумієш.

Усвідомлення загибелі. Той, хто багато бачив, не має права так гостро, так по-дитячому тужити…

Вилицюватий розтягнув губи в подобі посмішки:

— Ти з’явився, щоби взяти мене на місце Лабана… Твого друга?..

Ой, недобре здригнувся його голос, коли вимовляв останнє слово.