Розділ без назви (6)

— Гарно ти влаштувався, Осколе. Обираєш друзів серед рабів, а рабів робиш друзями. Ощадливо… Але я зрозумів тебе. Йди. Я дожену.

Сміливі за відсутности місяця, мов божевільні, сяють зорі.

— Як знаєш… — повільно сказав Оскол. — Але знай, що я не буду довго чекати.

— Я не забарюся… йди.

Ледь чутний голос трави, прим’ятої обцасом.

Тиша.

Вилицюватий Сотка поглянув у небо, і шалене світло зірок відбилося у тьмяній краплі, що сповзала запалою щокою. А потім зорі спалахнули на вузькому лезі.

«Лис відгризає собі лапу…»

— В тебе ніколи не буде друзів, Осколе! Тому що раби…

Кров.

І вжахнулася обезчолена армія, і почалися смути і чвари… і відступили, лякливо озираючися, тим більше, що сам князь наказав зняти облогу… І прислав натомість амбасадорів пишних, у золоті і страсі, тому що немає нічого гіршого, ніж зустріти якось оскольського виродка — і не тікати безоглядно…

Вранці за Яною не прийшли. Компаньйонка сказала, що пан приймає посланців від князя, батька її, і тому дозволяє їй побути на самоті, і вона зраділа самотності, як ніколи не раділа, і сіла до вікна — спостерігати за стрижами…

І минав час, але вона не сумувала. Ні, інше почуття навалювалося на князівну. Крижана порожнеча. Безсилля і почуття втрати. І усвідомлення власної нікчемности. Слабкість і головний біль.

Вона злякалась. І покликала компаньонку. Стримуючи сльози, поскаржилася на раптову недугу; жінка вислухала всі ознаки хвороби й сховала очі.

— Ви здорові, князівно…

Яна заплакала.

їй не допоможуть… Вона самотня. Безпомічна. Осиротіла… І скрізь віддалений шум у вухах вона чула, як жінка сухо говорить комусь, щоби негайно пішов за Яром. За Яром… Яр, Яр… Спалахи світла перед заплющеними очима. А потім хитнулася під ногами підлога, і в розчинені двері ступило сонце. І затопило кімнату теплом і спокоєм, і не палило — заливало собою життя, наповнювало, проганяло жадібну порожнечу… Вона отямилась. Злегка паморочилася голова; посеред кімнати стояв Оскол, і вона спершу ступила назустріч з наміром торкнутися його, а потім усе зрозуміла і відсахнулася.

— Це кінець… — звідкись іззовні сказав її власний, навдивовижу спокійний голос.

І ВІН спохмурнів:

— Усе зовсім не так страшно, князівно. Ви надто вразливі…