– Не знаю, чи зрозумієш ти зараз і чи зрозумієш коли-небудь. Але віднині ви троє обрані стояти між світлом і пітьмою, знаючи, що у світі немає іншої істини, окрім Рівноваги, – заговорив Демон, і в його інтонаціях Марійці почулося скорботне співчуття.
– Ключ… – упала на коліна вона. – Віддай мені ключ заради… Я не знаю, заради чого! Просто віддай. Тому що інакше… Я спалю це Місто! Я ніколи не прощу! Просто не зможу. Чуєш, – заголосила вона, блукаючи очима у кронах кладовищенських дерев. – Я ніколи не прощу тобі смерті Сави! І того, що ти розлучив нас. Що тобі було плювати на мене!
– Ясна Києвице, про що ти просиш? – зверхньо спитав її Демон. – Ключ від листопада 1884-го? Чи життя дитини?
– Але… Вона зів’яла.
Раптом усвідомивши: бажаючи виправити УСЕ, що було для неї двома подіями одного дня, вона збиралася виправити перше, що їй вдасться виправити, не замислюючись: другого – не буде! Бо коли вона залишиться з ним – осінньої зими 1884-го, – замінивши ту, що запізнилася на день і вісім років Надію Забілу, не буде у них ніякого сина Сави, а коли поверне їм любого сина Саву – нікуди буде повертатися самій.
«Але якщо сина не буде, яка різниця, що він помре? Тобто він і не помре тому, що його не буде! У нас із Михайликом будуть зовсім інші діти».
Але…
Біда була в тому, що Сава – був. Був уже. І те, що було три години тому, більше не могло стати абстрактним майбутнім у шоколадній кав’ярні Семадені. А «інші діти» були невтішною абстракцією. У Михайла вже був син. І він помер. І це було неправильно, несправедливо… Це було «погано».
– Сина, – ледве чутно сказала вона.
– Чи ключ?
– Тато й мама, вони ж збожеволіють… – жалібно забубоніла Марійка.
– Сина чи ключ?
– Михайло ж любив свою дружину і був щасливий із нею. А коли не був… Він вибрав сам. Він став генієм, – майже заплакала вона, розуміючи вже, що її рішення було визначене наперед, а питання про вибір – риторичне.
Той, хто забрав у неї ключ, знав, кого вона обере.
– А Сава нічого не вибирав. Він не винен. його смерть незаслужена!
– Смерті немає, – нагадав Демон стомлено. – Її не існує. У природі.
– А це тоді що? – махнула рукою вона у бік біломармурової Елены Осiевны Гарновичъ.
– Це ваш егоїзм, ваш страх і нікчемність, – з гідністю мовив він. – Ви занадто дорожите своїм «Я». І будуєте пам’ятники, щоб зберегти бодай пам’ять про нього, і плачете, коли їх рівняють із землею, тому що немає нічого страшнішого для вашої гордині, ніж думка, що ви станете поживою для черв’яків. Але Килина усвідомила істину… Істинна гординя – в упокоренні!
– Це істина? – збентежилася Марійка.
– Уроборос, – потягнувся він до її шиї. – Змія, що пожирає власний хвіст! Символ безсмертя природи, яка завжди породжує себе сама, вбиває і відроджує знову. Бо все в ній урівноважено. І все єдине, і не смерть – стати землею, черв’яком, вогнем. Ви самі відділяєте себе від Великої Матері. Ви придумали смерть, адже безсмертя нижче за вашу гідність!
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Київські відьми. Меч і Хрест» автора Кучерова В.М. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Епілог“ на сторінці 10. Приємного читання.