Розділ «Епілог»

– Ні, – перебив він її непохитно й різко. – Істину.

– Так істина є?

– Істина – посередині, – оголосив він із незрозумілою їй урочистістю.

– Терези? Блакитна «візантійка»! Це – Марина?!

– Так вирішила вона, – уточнив Марійчин Демон. – І чоловік запечатав хрестом прадавню силу. А зверху побудували церкву. І багато інших церков…

– Тому що церкви завжди будують там, де треба перекрити зло, – відрапортувала Марійка.

– Тому що істина подібна до церкви, яка втратить сенс, якщо позбавити її неба, і впаде, якщо відібрати в неї землю, на якій вона стоїть. Навіть церква не може бути без землі…

– А добро без зла?

Марійка з сумнівом торкнулася чола і випнула губу. Вони стояли на неправильному трирогому перехресті, біля стрілки, яка вказувала шлях до могили Лесі Українки, що загубилася в натовпі інших, невідомих, дорога до яких давно поросла травою. І Марійка знову подумала про маленького Саву Врубеля, що так і не став ніким, і не змогла придумати «добро», що пояснило б їй смерть дворічної дитини.

– Ні, це якось неправильно. Так не може бути… Якщо це визнати, як жити? Визнати, що зло має бути? Що воно має право? – знічено сказала вона вголос.

– Що його немає.

– Але ж воно є.

Вона розгублено опустилася на землю біля біломармурового пам’ятника:

Елена Осiевна Гарновичъ.

Ум. 8 ноября 1916 г. 23-хъ летъ

Ця дівчина була її ровесницею. Її батьки, певно, плакали так само, як бідолашний Михайло…

– А що відчували б твої, якби ти залишилася в листопаді 1884 року? – звично прочитав її думки він.

– Мої? – Вона не думала про це.

– Наскільки я пам’ятаю ваші хисткі істини, – глузливо вів далі Марійчин Демон, – перелюбство все ще вважається «злом». А ти ось прийшла і спокусила чоловіка нещасної Надії Іванівни Забіли…

– Але Михайлові було зле! – перелякано відхрестилася Марійка. – Вона пішла! Він був сам! У нього помер син! Він би не зміг…