Розділ «Епілог»

«Вовк, Бондаренко, Коваль, Бовкун, Козин, Тузик, Хохмач…» – ретельно читала вона. І було дивно, що смішні прізвища залишаються з покійними навіть після смерті – там, де бачити їх було вже зовсім не смішно.

– А чому тебе три? – спитала вона після тривалої тиші, тільки для того, щоб спитати хоч щось.

– А чому його три? – підніс він угору вказівний палець.

– Але в чому сенс тріумвірату? Віктор Михайлович говорив: його богатирі – це тіло, розум і душа…

– А можливо, сила, хоробрість і честь? Жадання пізнання, радість життя і воля до влади? Користь, честь і слава? Не знаю, – без інтересу резюмував він. – Я вибрав лише одну з вас.

– Кого? – Марійка зупинилася, втупившись у нього з несподіваною, незапланованою цікавістю.

– Тебе, – констатував він, без натяку на комплімент, – ти єдина могла ввійти туди першою. У тебе було цілих п’ять хвилин.

– Але чому я? – подивувалася вона.

– Винятково тому, що я бачив тебе там – у Семадені, – ввічливо пояснив він їй. – Я бачив тебе сто років тому, і там ти вже була Києвицею. Але ти зупинилася біля дверей… І вас стало троє.

– А Килину? Ти бачив там і її?! – затремтіла Ковальова.

– На жаль, – незадоволено зізнався нічноокий. – Я просто знав: щось не так… Як тільки Адріану Михайловичу доручили реставрацію Кирилівської церкви, я почув біду. Щось не так було з його дружиною. І я надто пізно зрозумів: річ не в ній… Емілія Львівна була лише побічною гілкою на дереві Києвиць, і не її провина, що через сто років троюрідна праправнучка народилася такою схожою на неї.

– Стривай… Килина змінила історію?! – задихнулася від раптового прозріння Марійка. – Усе мало бути по-іншому? Михайло ніколи не писав Прахову? Він навіть не закохувався в неї? Це присуха! Так?

– Тепер ми не дізнаємося про це ніколи, – підвів байдужливий підсумок Демон. – Бо ми знаємо лише те, що є.

– Невже ти не міг нічого змінити?! – тупнула ногою Києвиця.

– Я намагався, – похмуро виправдався він. – Я послав йому Надію – його майбутню дружину Надію Забілу. Вона жила тут, у Києві, навчалася в Інституті шляхетних дівчат. Вони ходили по одних і тих самих вулицях. Їй виповнилося вісімнадцять. І коли б Михайло Олександрович зустрів її на вісім років раніше, він був би врятований. Саме так, – відповів він на її запитання, що ще не прозвучало, – любов непідробна нейтралізує присуху. Але я запізнився. За день до її приходу він сказав, що більше не має потреби в цьому знайомстві, й відмовився зустрічатися з моєю протеже. Навідріз.

– Тому що до нього прийшла Емілія, – діловито кивнула Ковальова. – Та, що була у Михайла при мені, не була Килиною. Вона справді хотіла допомогти йому. Вона була несхожа. І Адріан Михайлович казав, що його дружина була несхожа на себе. Та Прахова й не могла знати, що за якихось півстоліття Лавру буде розграбовано, Успенську висаджено в повітря, і меч загине разом з нею. Віднести меч до Лаври професора попросила Килина…

– Що так, то так, – із кривою посмішкою кинув він. – Прахова була лише жінкою. Такою ж суперечливою і непередбачуваною, як її дочка. Як усі ви… Всім вам приємно бути зображеними на іконі, – впритул подивився він на Марійку, що похмуро зустріла його нічноокий погляд. – І всі ви обожнюєте рятувати чоловіків, яких занапастили. І занапащати їх, рятуючи.

– Я не занапастила! Я врятувала б його! – пристрасно відреагувала Ковальова. – Я була б із ним! Ти ж можеш зробити це! Можеш? – запобігливо заглянула вона в його непроникні очі. – Поверни мені ключ! Чуєш?

– Ні, – грубо рубонув він.

– Вона отруїла йому життя! – завила Марійка. – Все життя він писав її! І першого «Демона»! І другого – того, що бачив його батько, – затрясла вона роздертим альбомом.