Розділ двадцять п’ятий, у якому Булгаков згадується недобрим словом

І хіба обоє вони не заслужили? Вони відчинили йому двері! І заплатили за це…

– Чим? Чим? – злякалася за Михайла Марійка.

– Так Ян – нормальний? Він ні при чому? – почула лише одне Дарина. – Ян – не Диявол?!

– Диявола немає! Немає зла і добра! Є тільки земля і небо, які вічно боротимуться між собою!

Тільки зараз Марійка помітила, як спекотно в маленькій церкві. Так спекотно, що вона відчувала нервовою і невдоволеною шкірою пористе полотно татової смугастої сорочки.

Не-Катя-Килина раптом втратила веселий спокій і захрипіла фанатично, захлинаючись своїм величезним щастям:

– Скільки до мене намагалися розгадати цю загадку! І моя бабця, і прапрабабця, і прапрапра… «Страшний обряд або обряд, який неможливо здійснити»! Сліпу і сліпця – легко. Але вбити Києвицю означало – себе. Хитро, чи не так? Як, якщо жодна з нас не в змозі навіть увійти до цієї церкви?! І який у тому сенс, якщо мертва ти не зможеш скористатися набутою владою? Але з’ясувалося, що нічого неможливого немає! І смерті – немає! – блиснула пристрасними очима вона. – Ось у чому відповідь. Уроборос! Мій кінець – це мій початок! Істинна гординя – в упокорюванні. Бо в природі ніщо не помирає – лише перетікає одне в інше… І сьогодні, в ніч на Івана Купала, Вогняний Змій повстане із землі знову. І це Місто знову належатиме йому, як тисячі років тому! Він поверне собі землю, яку відняв у нього мій триклятий прадід! Нею правитимемо ми: він і я, його наречена!

– Я не зрозуміла, хто повстане? – нервово скривилася Дарина у бік Марійчиного вуха.

– Ніхто! – невимовно зраділа та, виявивши явне логічне нестикування в патетичному не-Катиному монолозі. – Нічого не буде! – вигукнула вона з радістю. – Третьої жертви немає! Тут – немає! Ми воскресили її!

– Ах, які ми маленькі дітки, – зло засюсюкала та, що не була Катериною. – Ми все ще віримо в Санта-Клауса і Діда Мороза? Навіщо селяни приносили жертву водяникові? – повернула вона шию до Землепотрясної Дарини.

– Щоб він дав їм рибу, – автоматом видала Чуб купальську науку.

– І він давав їм, еге ж? – звузила очі жінка. – Тому що риба припливала їсти мертвечину! У природі немає чудес, і все – все чудо, і всі її чудеса безжальні й геніальні у своїй жорстокості! Кожне життя живиться попередньою смертю! Але річ не в смерті, справа в плоті й крові… Він іде на кров.

Просто втративши стільки крові, ніхто не залишиться живим. Навіть Києвиця. І воскресити її буде нікому, бо не можна воскресити себе саму.

– Можна, якщо Києвиць троє, – вперто заперечила Марійка.

– Це нічого не змінить! – несподівано розсердилася не-Катя-Килина, ніби в цьому безневинному числівнику таїлося страшне зло. – Нічого! Чуєте, він прокидається!!!

– Хто? – стрепенулася Дарина, і справді почувши раптом нез’ясовний вібруючий гул крові, – як в морській мушлі, що сприймається зазвичай за шум прибою. Тільки зараз цією притуленою до вуха мушлею стало темне нутро середньовічної церкви.

Церква двигтіла.

– Що це?

– Скоро ти дізнаєшся це сама! – засяяла не-Катя. – Чекати залишилося недовго. Він іде! Тепер уже ніхто не зможе перешкодити мені!

– Хто йде? – Дарина з тривогою подивилася в півколо апсиди над іконостасом на іншу, безжально «обезголовлену» Богоматір із відсіченою кистю лівої руки. На «відрізані» ноги невідомого їй святого ліворуч…