Розділ двадцять п’ятий, у якому Булгаков згадується недобрим словом

– А ти віриш, віриш, що тепер… – Смугастий скривив невдоволені губи. – В цей скарб, коротше? – видушив він.

– Не знаю. А ти?

– І я не знаю, – невдоволено буркнув Олег.

– Але Мир вірив, – сказав Кока. – Серйозно вірив. І що його раптом понесло? Адже стіна вже тріснула!

– Це він так сказав.

– Зараз самі помацаємо! Онде!

Попереду вималювалася чорна паща. Мир називав їх залу капищем – погане слово… Два промені із «зірок» на касках супутників схрестились і, пірнувши в глибину разом із власниками касок, заскакали по сірій поверхні бетону – стіну розривали глибокі рвані рани тріщин.

– Ну треба ж! – Кока рвонув до стіни і почав гладити її пристрасними, недовірливими, закоханими рухами – як жінку. – Це ж бетон, точно, бетон був! Що ж він?..

Стіна солодко кришилася під його рукою, впускаючи його у свої борозни. Бетон повільно обсипався, немов зітлілий черепашник, варто було натиснути. І жіноча податливість неприступної стіни принесла йому раптом глибоке й гостре, еротичне щастя.

Смугастий насторожено провів по стіні непевною долонею – хоч як дивно, вона не була ні замогильно-холодною, ні сирою – гарячою, мов розпалена сільська піч.

– А ти не вірив! – очманіло бовкнув Олег. Хоча сказати це мав зовсім не він, а йому.

– Боже, яка ж ти жарка, чуєш! – Кока захоплено подув на подушечки пальців, що залізли занадто глибоко в зморшкуваті складки.

Його пальці почервоніли. Ні, забруднилися чимось червоним.

– Яке тобі «боже»? – їдко осмикнув його Олег. – Мир би тебе…

– Диявол, як гаряче!

Руки Коки закопалися в стіну по самі лікті. Він почав вигрібати сипке тло, раз у раз пританцьовуючи й голосно дмухаючи на долоні. Олег вторив йому, мимоволі скрикуючи від болю.

– Ну, ну ж, він там! – покрикував він, пришпорюючи Коку й себе.

І лише коли, майже через годину плаский живіт бетону провалився всередину глибокою нерівною ямою, до нього прийшло нервове протверезіння.

Тут і не пахло ніяким скарбом! Пахло інакше.

Кров’ю…