Розділ дев’ятнадцятий, у якому ми відвідуємо кафе Семадені

Почитаю якомога

Більше різних там газет…

«Як добре! ЯК ДОБРЕ!»

– Як би я хотів вам повірити!

Врубель поглянув на неї й похитав головою.

– Утім, – сказав Михайло Олександрович сам собі, – вона теж вірить у мене. По приїзді до Києва я майже оселився в їхній сім’ї. Ми розігрували жартівливі бої на їхній дачі, обливали одне одного водою. Одягали вивернуті кожухи й лякали куховарку, прикидалися лісовиками. Грали в шаради. Мою, – по-дитячому похвалився він, – ніхто так і не розгадав! Я лежав на землі із заплющеними очима і ловив щось ротом. А слово було «Васнецов»!

– Віктор Михайлович?

– Він і є: «вві сні» і «цов»!

– «Цов»?

– Це такі невідомі комахи! Природно, окрім мене, ніхто про них не знав, – розсміявся він. – Я був такий щасливий! Такий щасливий! А потім ніби захворів… – Він помовчав, невпевнено подивився на Марійку. Запитав: – Дамам таких запитань не задають, але ви… Ви ж уже досвідчені!

– Ви можете бути зі мною абсолютно відверті! Ви нічим мене не фраппуєте, слово честі! – елегантно видобула Марійка з пам’яті хитромудре слівце, запізніло подумавши, що для порядної міщанки з Подолу вона стала щось аж надто жвавою та бонтонною.

Розторопний половий із похвальною спритністю поставив на їхній стіл вазу з фісташковим морозивом і склянку з лимонадом-газе, мимохідь поставивши перед сусідом у пенсне пляшку «Болгатуру».

Марійка солодко зачерпнула біле місиво…

– Скажіть, – спитав художник, перечекавши, – чи доводилося вам бажати когось так сильно, що вся ваша природа, всі ваші думки й почуття стали одним цим нестримним бажанням?

Він осікся, здається, побоюючись реакції на це надмірно відверте, навіть безсоромне запитання. Але Марійка лише замислилася на секунду, обсмоктуючи ложку і приміряючи любов до Мира до цих слів, і впевнено похитала головою:

– Ні. Не так.

– І слава Богу! – мовив він палко. – Я нікому не розповідав це, навіть сестрі, а ми ж із нею дуже близькі. Але ви ж і так уже знаєте. Ви чули нашу розмову з нею. І могли зробити висновок: вона дивовижна людина!

– Справді? – незадоволено насупилася Ковальова.

– Зовсім не схожа на інших дам, – запевнив він її, розпалюючись чимдалі більше. – Хоча неймовірно розумна, освічена, закінчила консерваторію по класу фортепіано. Брала уроки в самого Ліста! Але не лицемірка, не манірниця – вона жива. Непідробна. У ній немає ніякої позитивності, яку годилося б мати матері трьох дітей. Вона невпинно кидає виклик усілякій позитивності! Вона як дитина. Як я! Ми дуже схожі з нею. Одного дня, уявіть, її дістала гостя, дружина скульптора Антокольського. Так Емілія взяла й вилила їй на голову відро води! Уявляєте?! – Його обличчя осяяла захоплена усмішка, він і справді був схожий на хлопчиська, який говорить про хоробрість іншого старшого товариша, мріючи бути схожим на нього. – А що ляпас мені дала, так це правильно!

– Ви поклоняєтесь їй, – похнюплено сказала Марійка.