TextBook І коли, повернувши повним колом на інший бік, сани повезли її до Думської, Хрещатицької («Як там її тепер?») площі, Марійка тільки широко розкрила рота, ніби боялася не встигнути проковтнути якесь враження. І немов Робін Бобін Барабек, заковтнула разом і легендарного першого хрещатицького поселенця – двоповерхового, у класичному стилі, побудованого 1797 року в абсолютно порожній Хрещатій долині. І ще більш легендарну садибу професора Меринга праворуч, разом із розташованим за нею безкрайнім маєтком із широким ставком, який 1897 року буде, за допомогою архітектора Городецького, розкреслено на вулиці Банкову, Ольгинську, Мерингівську та Миколаївську, що дістала ще через сто років ім’я самого Городецького. І величну будівлю Міської Думи, що безсоромно заполонила всю («О, так, Незалежності!») площу ліворуч, із небесним покровителем Міста на триповерховому шпилі вежі. І «Нову швейцарську кондитерську Б.А. Семадені» на протилежному боці. І єдиного знайомця Марійчиного – Інститут Шляхетних Дівчат, що вмостився на горі над «вулицею тисячі магазинів», Беретті-батька, який усього сорок років тому уявляв, що будує його в одному з найбезлюдніших і найтихіших куточків Міста.
Кобила пішла кроком і зупинилася біля будинку Штифлера, прикрашеного вивіскою солодкого швейцарця, що здобув світову славу на винаході ментолових льодяників од кашлю.
Півень промукав щось із-під кудлатої хутряної шапки. Ковальова кинула останній, невтоленно голодний погляд удалину – на Європейську площу, що встигла змінити до Марійчиного народження декілька прізвищ і повернутися до дівочого. Жадібно вихопила безживну чашу фонтану «Іван» і шматок Володимирської гірки, під якою не було колишнього музею Леніна і нинішнього Українського будинку, а був «Європейський» готель Беретті-сина. Глипнула на новеньку будівлю купецьких зібрань, відому їй як старовинна будівля філармонії. І безуспішно та відчайдушно спробувала завернути очима за ріг, мріючи побачити щойно (!) відкритий «Замок квітів» Шато-де-Флер на місці абсолютно непотрібного Марійці стадіону «Динамо», чиє поле було зараз прекрасним озером, оточеним розарієм садівника Карла Христіані…
А потім, непритомно зітхнувши, прийняла простягнуту Врубелем руку, утішаючи себе думкою про дорогу назад.
«І неодмінно через Михайлівський! Аби поглянути на руку Варвари з каблучками. Чому їх тепер не продають? Адже могли б у Володимирському… Боже! Боже!» – паморочилась у неї голова.
Супутник рішуче відчинив їй двері кондитерської Семадені. І тільки тут панночка змогла оцінити безумство свого кавалера повною мірою: всі обличчя миттєво повернулися до них, зневажливі, здивовані, мінливі, винятково чоловічі. Ковальова болісно спробувала пригадати дату, яку, на жаль, її педагоги ніколи не включали до екзаменаційних білетів: коли жінки – порядні, а не повії! – почали відвідувати публічні кав’ярні? Здається, ще в 60-х. Хоча значення це не мало, бо жоден із присутніх тут панів, що обурено вирячилися на них із-під «С. – Петербургскіх відомостей» і «Кіевскаго телеграфа», ніколи б не визнав порядною дівулю, яка з’явилася в публічний заклад у чоловічому пальті в супроводі білявого венеціанця з картини Тиціана.
«А він справді божевільний! – подумала вона ніжно і щасливо. – Приголомшливий. Чудовий! І навіщо йому ця Прахова?»
Екстравагантний супутник урочисто підсунув Марійці стілець, і, сівши за триногий столик біля вікна, вона вчепилася десятьма пристрасно розставленими пальцями в круглу мармурову стільницю й нагнулася над нею, ледве утримавшись, аби не розцілувати її на очах здивованої публіки.
«Я знаю! Я читала про неї в автобіографії Паустовського! Тільки тоді столи Семадені було пописано цифрами! Поряд із кафе вже побудували біржу, і ділки підраховували прибуток просто на столах», – ледве не поділилася вона з Врубелем і вхопилася за свої нестримно усміхнені губи.
– Прахови завжди замовляють тістечка від Семадені, а торт від Жоржа! Але ціни тут цілком помірні, не знічуйтеся, Надіє Володимирівно. Що ви будете?
Марія Володимирівна солодко воскресила в пам’яті сторінку книги.
– Фісташкове морозиво! – з бурхливою радістю оголосила вона.
І додумала, примружившись од захвату: «Те, яке замовляв Паустовський! А він теж навчався в Першій Імператорській, разом із Сікорським і Булгаковим. А Врубель – теж Мишко…»
«Мамо. Я – вдома!»
Благовидий пан за сусіднім столом скосив на неї позолочені пенсне очі, й на його брезклій фізіономії Марійка прочитала прямо протилежну думку: «Хто вона, власне, така? Що собі дозволяє? Вивести негайно…»
«Чорта з два! – подумки парирувала йому вона. – Семадені – це тобі не ресторан у «Європейському», він демократичний «для всякого виду молоді» і панів простіших. Це мені пречудовим чином відомо!»
«Теж Мишко» подивився на неї з веселим нерозумінням.
– Я не змерзла! – некеровано розсміялася Марійка. – Правда! – Її трясло. – Це нервове. Від щастя. – Так само як і на Старокиївській горі, її розпирала нестримна істерика щастя, помножена рівно на 1884!
– Невже ви ніколи не каталися в санях? – недовірливо подивувався кавалер, зробивши замовлення примруженому офіціантові («Чим можу? Чи не зволите ще чого? Для тверезої публіки є чай відмінних сортів, кава, шоколад, лимонад-газе…»), що так же виразно сумнівався, чи варто взагалі приймати його у такої дуже дивної пари, але все-таки вручив їм яскраво-блакитну карту.
– Не каталася! – трохи не розплакалася Марійка Ковальова. – І Міста не бачила! Майже. Так вийшло. Знаєте, Миш… Михайле Олександровичу, – не стала фамільярничати вона. – Я дуже люблю Київ! Я тільки тепер зрозуміла, як його люблю!
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Київські відьми. Меч і Хрест» автора Кучерова В.М. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ дев’ятнадцятий, у якому ми відвідуємо кафе Семадені“ на сторінці 3. Приємного читання.