Розділ сімнадцятий, який оповідає про те, що люди гинуть за метал

– Значить, – прискіпалась уражена Марійка, – ці два вогні пов’язано, а третій – зайвий! Адже Прахов знайшов у Кирилівських…

– Скарб, – просто сказала Дарина. – І як благородна людина, пожертвував його монастирю!

– З точки зору археології, це було не занадто благородно, – запротестувала майбутній історик.

– Хто знає. – Дарина мрійно закотила очі. – Раптом там ікони які-небудь були. У золоті, з діамантами. Адже старовинні ікони…

– …писали навіть на золотих листах, – вимушена була погодитися Ковальова.

– От! Тільки Митя про це не знає. І тупо чекає, що сьогодні, на Купала, йому відкриються незліченні скарби. Хоч це й безумство, але…

– Але стіна вже тріснула!

– Ні, Марійко, – повчально процідила Чуб, – тріснута стіна нам, пробач, до дупи. А ось що нам не до дупи, так це те, що сьогодні він уб’є когось третього.

– Але Килина мертва! Обряд закінчено. Так написано в книзі.

– А Митя її читав? – іронічно поцікавилася Дарина. – Її ніхто не міг читати, крім нас. Обряд завершено випадково. У цій історії все випадковість. Ми випадково прийшли в «Центръ». Жертви випадково прийшли до вбивці. І якщо цей К. Д. дійсно існує, він, мабуть, сам диявол. «Д» – диявол, «К» – кошмарний!

Марійка широко розкрила рот, мабуть, збираючись сказати щось дуже велике і важливе, але, подумавши, мовила тільки:

– Одначе все це якось незрозуміло пов’язане між собою. Адже саме портрет Прахової висить у Кирилівській церкві! І саме її чоловік запросив Васнецова розписувати Володимирський до Києва, де він писав «Трьох богатирів», що билися в Кирилівській зі змієм, у жертву якому Митя приносить людей, аби отримати скарб, що його вже знайшов Прахов, який був уві сні чоловіком Каті.

– Так…

Дарина задумливо почухала ніс. Потім за вухом у кішки. Зігнувшись, подивилася на Марійчин годинник і, зі здивуванням виявивши на ньому тільки три дні, розпливлася в шкодливій посмішці:

– Часу навалом! А чи не пройтися нам на квартиру до Васнецова? Ось підемо до нього та й запитаємо, що він тут такого намалював, що це досі знищити намагаються? А Прахов твій де жив?

– Тут, – сторопіла Марійка. – За рогом, на Володимирській.

– Так це взагалі поряд! Тоді до обох, – безтурботно резюмувала Чуб таким тоном, наче йшлося про візит до двох приятелів, які мешкають по сусідству. – О’кей. Шукай другий ключ. А я піду костюмчики нам роздобуду. Я знаю де, одна нога тут, а друга вже повернулася.

– Ти що! Біля під’їзду засідка!

Чуб знову вимогливо почухала ніс. Ніс оптимістично задерся догори:

– А я з горища! На мітлі!