Розділ сімнадцятий, який оповідає про те, що люди гинуть за метал

Дарина Чуб розгорнула прапор, який становив на цю мить увесь її дівочий гардероб, і, вкотре безкомплексно ознайомивши Марійку зі своєю пухкою анатомією, рішуче відчухрала полотнище від рідного древка і пов’язала жовто-блакитну тканину навхрест, на зразок пляжного парео.

– Отже, – переконано затягнула вона вузол за шиєю. – Є такий собі божевільний із приємною зовнішністю, багатим татом і лікарем-просвітником. Він уявляє себе спадкоємцем гетьмана і, щоб отримати фамільні скарби, починає ритуал: будує вівтар сатані та вбиває двох людей, які забрели туди у своїх справах.

Вона вивільнила з вузла бісерну інсталяцію й акуратно розпрямила зім’яті дротяні вусики.

– Але з Ритою він, можливо, розмовляв іще вдень, – нагадала Марійка.

– Може, – спокійно припустила Дарина, – вона прийшла на розвідку. Побачення поряд із Павловкою – це не побачення в Пасажі. Ось і вирішила подивитися, куди кличе її Мир. Він же кадр той іще… був. Зараз – нічо, терпіти можна. А Митя на вигляд – кульбаба, одягнений пристойно, чіпляється, здається, до всіх дівчат. Через те, коли він увечері до неї знову підійшов, вона навіть не злякалась. І дядько твій теж не злякався. А Митя його по голові оглушив. Кров із нього випустив. Зловив випадкову попутку, сказав, припустімо, що це його п’яний тато, довіз до Лаври і там…

– Припустімо, – кивнула Ковальова.

– Припустили, – розохотилася Чуб.

Вона впала на канапу.

Ізида Пуфик негайно плигнула до неї на руки й почала з мурчанням втоптувати Даринин живіт. Живіт затрясся від сміху, – думки про смерть явно не затримувались у голові Дарини.

– Ну, а ще в нас є три землепотрясні та зубодробильні дівулі, які випадково прийшли на перевернутий Андріївський узвіз. І це вже зовсім інша історія – про те, як вони стали відьмами…

– Києвицями…

– …і мусять тепер зупиняти «те, що може порушити істину». Два «може порушити» вони, щоправда, проморгали, а друге таки зупинили. – Чуб, схоже, спокусилася версією Красавицького. – І там, у музеї, був зовсім не Митя, а хтось високий, худий і довговолосий, на зразок Мира. Але не Мир, – передбачила боротьбу вона. – Якби це був Мир, він би, як мінімум, не намагався довести, що це не Митя!

– Але ж богатирі билися в Кирилівських зі змієм, – спробувала знову звалити все в купу Марійка.

– Лицарі Христові? – пирхнула Чуб. – Та нісенітниця це! Я здуру ляпнула. – І судячи з того, з яким царственим виглядом Дарина визнала свою помилку, за визнанням мав бути вкрай утішний для неї висновок. – Фішка не в «Богатирях», а у Васнецові. Ти ж ще не знаєш: сьогодні вночі згорів Володимирський собор!

– Що?! – заволала Марійка. – Мій Володимирський? Ні!!!

– Не лякайся, – урезонила її Чуб, – тільки стіни. Всередині все ціле: розписи, ікони – все. Боже диво! І, до речі, всезнаюча ти наша, куполи в нього сині у золотих зірках.

– Так, точно, – зніяковіла забудькувата студентка. – Тільки їх нещодавно пофарбували. А раніше вони багато років були сірими. І він так і залишивсь у мене в голові з колишніми, сірими куполами.

– А що-небудь із сьогодення в тебе в голові є? – глузливо мовила Дарина. – Я, наприклад? Агов, Марійко? – замахала вона рукою, заглядаючи подрузі в вічі, як в об’єктив кінокамери.

Марійка скривджено надулася.

– Коротше, – угамувалася Землепотрясна, – Катя бачила його. І ось ці два вогні, точно, пов’язані між собою. Володимирський теж Васнецов розписував. І ніяких богатирів там немає! Значить, річ не в них, а в тому, що й те й інше він малював у Києві.