Розділ шістнадцятий, у якому з’являються провали

Упустивши на стіл слухавку, що запищала короткими гудками, Марійка («Я зараз, Мире!») кинулася на сходовий майданчик.

– Дарино, Дашо! – покликала вона, перекидаючись через перила. Слова відчужено розчинилися в тиші.

Вона почала сходити вниз. Її думки зависли, як картинка на екрані комп’ютера з нерухомою, вже непідвладною «мишці» стрілкою. Ковальова ніколи не вміла думати швидко, а в екстремальній ситуації, що вимагала моментальної реакції, просто дурнішала на рахунок три.

«Вона в нашій квартирі, але це не наша квартира. То де ж вона?» – тужилася Марійка, смутно сподіваючись, що нестикування розв’яжеться якось простіше, і вона застане подругу на сходах поверхом нижче.

Але під’їзд був порожній і цнотливо тихий. Наскільки вона могла пригадати, піднімаючись до себе у вежу, вони ще жодного разу не стикалися з іншими мешканцями. Марійка вибігла у двір, зіткнувшись ніс до носа з Дарининим мопедом.

«Ага!»

Прослизнувши крізь низьку арку, вона опинилася на вулиці, завертіла головою і обмерла, закинувши горло, що вразилося враз і стислося.

На їхньому безперильному балконі, випадаючи з дверей і боязко тримаючись за стіни, стояли чужі люди, вигукуючи «Повернися! Повернися!» і неспокійно розмахуючи руками. А по карнизу, який оперізував вежу, розпластавшись по стіні, йшла божевільна Дарина в дивній кособокій сукні жовто-блакитного кольору. Притримуючи під пахвою якусь палицю, міська альпіністка незграбно, але безстрашно перестрибнула на дах сусідньої, триповерхової частини будинку, що примикала до вежі, й подерлася по майже прямовисному схилу даху до відчиненого вікна горища з підозріло новою пластиковою рамою.

Чоловіки вмить сховалися у дверях балкона, тоді як Марійчина вічна нерозторопність як виняток несподівано прислужилась їй: вона побачила, як подруга, блискавично озирнувшись, дала задній хід і якимсь нез’ясовним Марійці дивом залізла на задню стіну вежі.

Оцінивши її трюк, Ковальова помчала в під’їзд, сподіваючись випередити переслідувачів, і поскакала по сходах, що стали раптом гучними та наповненими диханням і голосами. На третьому поверсі вона зустрілась із уже знайомими їй людьми, що рвалися в чиїсь нерішучі двері.

– Відчиніть, у вас у мансарді небезпечна злочинниця. Вона щойно забралася туди… Відчиніть!

Захекавшись, Марійка добігла до четвертого поверху, що завершувався Г-подібним майданчиком, і, порівнявшись із їхніми розчиненими навстіж дверима, схопилася за зелені перила.

За дверима була чужа квартира! У отворі дверей виднівся обклеєний новенькими шпалерами і засмічений незнайомими речами коридор, а за ним – невідома їй кімната, посеред якої, втягнувши голову в плечі, стояв зовсім бідолашний лисий товстун, якого трусив за плечі розлючений і рознервований парубійко.

– Так хто вона тобі? Ти ж казав, що її не знаєш? – нависав він над лисим, і неважко було зрозуміти, що говорять вони про Дарину.

Але зрозуміти решту було значно складніше – точніше, зовсім неможливо.

Залишивши лисого у спокої, парубійко вибіг і, ледве не збивши Марійку з ніг, поскакав униз, не удостоївши її навіть поглядом. Товстун квапливо потрюхикав до дверей і зачинив їх просто перед Марійчиним носом. Марійка ж зробила єдине, що спало їй на думку: не роздумуючи ні про що, побігла в довгий кінець літери «Г», де причаїлися двері горища вежі.

– Дашо, якщо ти тут – це я, Марійка! – голосно прошепотіла вона.

Почулися квапливі кроки, спочатку глухі та нерозбірливі, потім виразні й, здається, рідні.

– Марійка? – глухо уточнили двері.

– Та я, я, відчиняй!