Розділ шістнадцятий, у якому з’являються провали

Й ніколи було вибирати вислови.

Лисий застиг, дивлячись каламутним і благаючим про помилку поглядом на міцну експресивну дівулю, замотану в національний жовто-блакитний прапор, – божевільну і однозначно буйну!

Дарина кинулася до телефонного апарата і кривлячись набрала номер.

– Стій, кому сказала! – гаркнула вона, загрозливо хапаючись за древко.

Лисий, що тихо позадкував уздовж стіни в бік дверей коридора, струшуваних ударами та криками дзвінка, знову завмер і відчайдушно скосив очі кудись убік. Древко потягнуло за собою полотнище прапора, і з-під нього виринула Даринина грудь, оптимістична й міцна, мов яблуко «Слава переможцеві».

– Алло, – почула вона розгублений Марійчин голос.

– Ти де? – нестямно завила Дарина, намагаючись упіймати ногами жовто-блакитну тканину та затиснути її між ніг.

– Я у нас удома.

– І я у нас удома. Тільки тебе тут немає! Тут тільки якийсь лисий. Він тут живе. Це зовсім інша квартира!

– Ти помилилася квартирою? – обережно здивувалася Марійка.

– Ні, я не помилилася, це наша квартира! Але вона зовсім інша, і ми тут не живемо!

Лисий жалібно скривився, намагаючись зібгатися у грудку.

– Так це ви?! – із жахом простогнав він раптом із висловом «Господи, за що мені це?». – Це ви?!

– Хто – я? – відволіклася Дарина.

– Злодійка! Наводчиця! Через вас… Але як? Як ви сюди? – затрепетав лисий, явно маючи намір посивіти від страху (якби йому ще було чим сивіти).

– Уб’ю, якщо зрушиш із місця. Зрозумів? – плотолюбно прогарчала Чуб, погрожуючи йому слухавкою.

Але бридкий товстун, неприємно булькнувши ротом, з усіх ніг кинувся до дверей.

– Міліція! – заголосив він. – Рятуйте! Вона тут!

– Думай швидше, я тобі передзвоню! – виплеснула Дарина і помчала до балкона.

Частку секунди вона стояла на плоскому майданчику, плачучи про відсутню, недоступну мітлу, а потім, рішуче загорнувшись у прапор батьківщини, зробила крок на карниз і пішла по ньому, притискаючись до стіни і мужньо намагаючись не дивитися вниз.