Розділ п’ятнадцятий, що складається майже із суцільної любові

– Стривай…. – Вона вимогливо потерла скроню, вичавлюючи з неї забуте слово. Її запитальні очі мимоволі пошукали книгу, а рука роздратовано відмахнулася від пошуків і хутко пірнула до кишені брюк. – Я тут уночі законспектувала собі дещо, аби потім подумати. Я завжди так роблю, – пояснила вона, витягуючи на світло складений папірець. – А то нісенітниця якась: «Страшний обряд або обряд, який неможливо здійснити». Якщо неможливо, навіщо писати, як це зробити? І що тут неможливого? «Щоб повернути колишню владу, слід принести в жертву сліпу, сліпого і ясну Києвицю, по волі їх…»

– Сліпу і сліпого? – звузив очі Мирослав.

– І я ніяк не проасоціювала, адже сліпих ніхто не вбивав! – роз’яснила Марійка. – А зараз подумала: «сліпими» книга називає звичайних людей! Це просто синонім, на зразок «обивателів». Виходить, треба вбити жінку, чоловіка і Києвицю. Обряд уже закінчено! – вигукнула вона. – Але хто ж тоді повернув собі владу? Стіна тільки тріснула, гроші так і не дістали…

– Гадаю, що ніхто. – Мир сховав обличчя в долоні й глибоко зітхнув. – Він був просто божевільним… Послухай! – поривчасто заговорив він раптом про інше. – Я мушу сказати тобі одну річ, це важливо! Я справді люблю тебе. Я не знаю, як це вийшло. Якось зненацька… А потім ти змінилася, страшенно змінилася… – Він замовк, тоскно згадавши, як віртуозно брехав жінкам раніше. Що менше почуттів, то легше ми брешемо, що скучили, і говоримо про свої почуття. Але любов робить недорікуватими навіть найкрасномовніших. – Ти, напевно, не пробачиш мені після того, що я з тобою… тебе… тоді… – пригнічено поховав себе Мирослав.

І Марійка зрозуміла: він має на увазі свій піжонський жарт в інституті. Але жарт був таким далеким і неважливим, що стався в позаминулому житті, – та все ж, мабуть, саме він застряг, як кістка, десь у глибині гортані, заважав їй проковтнути його визнання. Примушувала відсторонятися від них, перелякано підбираючи живіт.

Утім, була іще одна причина: його любов до неї була не-ло-гіч-ною! А якщо пояснювати її логічно, була скоріше панічним страхом Мира залишитися зараз самому…

І третя: на відміну від божевільного вбивці, ця нелогічність могла почекати!

«І він знову поверне собі силу, якої був позбавлений тоді!»

«Хто він?»

– Але я впевнений, ти зможеш зрозуміти… зможеш спробувати, – пробурмотів Мир, як і раніше, дивлячись у підлогу, – тому що я, правда, люблю тебе. Чуєш?

– Чую. Ні, не чую… – сказала правду вона.

Мир підвів очі й приречено всміхнувся.

– Нічого, я тебе і глуху люблю.

Зі щоденника N

Ні, яким же кондовим жлобом треба бути, щоб серйозно піти в сатаністи і, приносячи жертви Сатані, вірити, що він подарує тобі натомість гроші та владу?

Їхній деспотичний Христос бодай обіцяв їм свою любов. А що обіцяв їм Диявол, який безкомплексно являв собою людиновбивцю від віку, батька брехні та ворога роду людського? Тільки одне – ненавидіти їх, обдурити і вбити. Він чесний у своїй ганебності. І ніколи навіть не приховував своїх намірів, роздаючи інтерв’ю направо і наліво! І просити його допомоги – однаково що наймати злодія охороняти твій будинок, і маніяка – вартувати твоє життя.

Ні, не це божевілля, а банальний дебілізм фанатів, які ріжуть на кладовищах бродячих собак і, цілуючи перевернутий хрест, просять: «Стань моїм хазяїном, Сатано! – Ненавидь мене, обдури мене, убий мене!»

Ну не козли?

Тільки найсмішніше не це… А те, що ніхто навіть не ненавидітиме їх, не обдурюватиме й не вбиватиме. Ніхто, окрім них самих, які обманюють самих себе. Тому що їх харизматичного людиноненависника просто немає в природі. Є лише масове неуцтво покоління пепсі, чиї уявлення про Сатану почерпнуті з американських кіношок із Джеком Ніколсоном і Де Ніро, Аль Пачино і Біллі Зейном, Елізабет Харлі й Еммануель Сіньє.[10]

Тільки не прийде до вас Де Ніро, і не сподівайтеся! А Ніколсон не прийде тим більше…