Розділ п’ятнадцятий, що складається майже із суцільної любові

– Допоможіть! Благаю! – зацьковано закричала вона.

Праворуч уже промайнув єдиний на Володимирському будинок № 1. На неї невблаганно насувалась Європейська площа, заповнена неповоротким безладним натовпом демонстрантів, які повільно стікали від Верховної Ради і збиралися продемонструвати себе на недільному Хрещатику. Багатолюдна демонстрація з прапорами і плакатами перекрила рух, заповнивши увесь круг. Угорі, на Грушевського, маячили машини, що застопорилися. На тротуарах рябіли волошкові сорочки міліціонерів.

«Боже! Зараз їх задавлять! Мої в’їдуть у них! Вони не встигнуть загальмувати!» – підстрибнуло в Дарининій голові, і перш ніж новоявлена Єлена Троянська встигла подумати ще хоч щось, вона відчайдушно зірвала з себе трикляту шубу і з силою відкинула її геть.

Пролунав виск гальм.

Мигцем озирнувшись, вона побачила: рогатий «хаммер» став упоперек дороги, перегороджуючи шлях іншим. Із-за джипа вирулила машина ДАІ з синьою блималкою на даху і люто рикнула, одурівши, бачачи голу винуватицю злочину.

Мимохідь вихопивши з чиїхось рук опущений прапор, Чуб, проігнорувавши ближню Трьохсвятительську, помчала прямо – по пішохідному Хрещатику, маневруючи між переляканими мімами, торговцями повітряних куль, сім’ями і солодкими парочками, – сподіваючись, що даішники не зважаться давити людей. Загальмують. Відстануть. І вона втече від них по Прорізній, що плавно переходить у жаданий Ярославів Вал.

Чуб абияк обгорнулася полотнищем прапора.

«Мала рацію Марійка: не можна здуру відьмувати!» – запізніло вистрілила їй у скроню вбивча правда.

– Дівчино в національному прапорі, зупиніться! – прокричав посилений рупором голос ззаду. – Дівчино в національному прапорі, зупиніться!!!

– Ось ця квартира, – Марійка відсмикнула золоту плюшеву занавіску.

Її супутник зайшов до круглої кімнати вежі й збентежено оглянув позолочені книжкові ряди та камін із трьома мармуровими кішками, що підпирали вухами високу камінну полицю. Живих кішок чомусь не спостерігалося. На щастя, Миру було не дуже гаразд і без котів, які розмовляють.

– Я розумію, ти мені не віриш… – почала Марійка.

– Ні-ні, – зачастив він, хвилюючись. – Не те щоб не вірю. – Мир схвильовано опустився на канапу. – Просто… Нумо ще раз усе по порядку. Ви прийшли в «Центръ Старокiевскаго колдовства на Подолъ» до такої собі Килини. Саме так її звали?

– Так, – кивнула Марійка Ковальова. – Незвичайне ім’я.

– І вона померла. Померла у вас на очах позавчора вдень?

– Так. Четвертого числа.

– І, помираючи, передала вам свою силу?

– Мабуть, – обтічно підтвердила Ковальова, згадавши, як Дарина назвала її «типу богатирем».

– А потім, – вів далі Мир, – якийсь К. Д. надіслав вам листа і запросив сюди. І ви зрозуміли, що стали відьмами.

– Києвицями, – з натиском виправила Ковальова. – Це не одне й те саме! Ми ніби захищаємо Київ…