Розділ 3 ІНО

— Що це? Таке холодне, як камінь… Але легеньке.

— Це зачарована куля. Коли тобі буде сумно, вона стане теплою і гратиме ніжну мелодію. А ще нею можна гратися — котити кімнатою. Вона буде завжди повертатися до тебе. Тільки якщо покладеш її, а не кинеш чи штовхнеш, вона залишиться на місці.

— Музика? Я люблю музику! Дякую! — Іно обійняла кулю і притисла її до грудей. — А ти мені зіграєш?

— Так, обов’язково. Нашу улюблену пісеньку. Але після того, як поїмо. Ходімо!

Іно неохоче піднялася за сестрою.

— Сьогодні знову буде та каша… фе…

— Ну хіба ти не з’їси ту кашу на честь приїзду сестри?

— З’їм! Хоч три порції! — вигукнула Іно і знову потягла за собою Аеніль. Цього разу в залу, що була одночасно і їдальнею.

Коли вони повернулися, Аеніль сказала:

— Ти можеш вигадати ім’я цій кульці.

— Ім’я? — Іно замислилася. — Ну… Хай буде Сяйво!

— Сяйво? Гм… а тобі не здається… — Аеніль змовкла. Як їй пояснити, що ця куля не світиться і не сяє. Але в Іно зовсім інше розуміння світла і темряви, тому Аеніль швидко додала: — Взагалі-то непогане ім’я. Мені подобається.

Вони довго сиділи поряд на підлозі серед купи іграшок. І Аеніль терпляче слухала безкінечне щебетання сестри. Іно розповідала про свої заняття, про батьків, які майже не заходять до її кімнати, про служницю, яка її постійно втішає і чомусь плаче ночами у своїй кімнаті, про те, як вона чекала на Аеніль і як сумує, що скоро доведеться прощатися.

Несподівано Іно згадала:

— Зіграти! Ти обіцяла мені зіграти! — Вона скочила на ноги і знову потягла Аеніль у залу.

Цього разу від хвилювання Іно дещо втратила координацію і мало не зіткнулася з одвірком. Добре, що Аеніль вчасно її притримала.

За кілька хвилин Іно вже сиділа у кріслі поряд із фортепіано. У неї був на диво тихий і зосереджений вигляд, як для п’ятирічної дівчинки. Аеніль відкрила фортепіано, перевірила, чи воно правильно звучить, і почала грати.

Ніжна мелодія полинула кімнатою. Мелодія про добро і зло, про відчай і віру, про самотність, про біль і про щастя, про чужі краї і рідну домівку. Цю давню пісню Аеніль грала з дитинства. Колись вона знайшла її у старому пергаменті з нотами у батьківській бібліотеці і була вражена її мелодійністю, красою і глибоким змістом. Й Іно дуже любила цю пісню, бо вона завжди асоціювалася у неї зі старшою сестрою. Адже скільки Іно себе пам’ятає, Аеніль грала цю мелодію.

У Іно був хороший музичний слух. Вона могла б грати набагато краще за Аеніль. Але батьки не хотіли, щоб Іно вчилася музиці. Точніше, не хотіли, щоб до неї приходили зайві викладачі. Достатньо вчителів з обов’язкових предметів. Вони намагалися тримати в секреті свою молодшу дочку. І щоб краще зберігати цю таємницю, поїхали послами сюди, в Академію. Важко сказати, чого вони соромилися більше — чи неповноцінності своєї доньки, чи того, як саме вона такою стала.

Ні Аеніль, ні, тим більше, Іно, ніколи не винуватили батьків у тому, що сталося.