Розділ «Надія Гуменюк Енна. Дорога до себе»

— Ні. Ненавиджу собак!

— Ти сьогодні ліки приймала?

— Аякже.

— Поки що працюй, а там подивимося, — каже він і відвертається.

Тестування скінчилося. Сьогодні воно зовсім коротке. Мабуть, тому, що тато сердиться. Нічого, пересердиться. З полегшенням іду нагору.

Кращого варіанту для мого працевлаштування й не придумати. Хутко звикаю до своєї Швабранії — так я охрестила поліклініку. Роботи в ній поки небагато. Варвара Петрівна каже, що потім, коли настане сезон інфекцій, тут почнеться справжній студентський шарварок. А зараз, на початку навчального року, в сонячні вересневі дні, — два-три відвідувачі на день: хтось із першокурсників почав освоювати кухонну плиту й обпік об сковороду пальці, хтось ногу підвернув, у когось розлад шлунка, бо звик до маминих борщів і не хоче приймати студентського харчу. Більш людно у тренажерному залі, де займаються переважно хлопці. Вони частенько забігають у поліклініку — то щось запитати, то води попити, то вдареного пальця перев’язати. Орися Іванівна, тутешня медсестра, каже, що такої кількості травмованих хлоп’ячих пальців у тренажерному залі ще не спостерігалося. А чи не пов’язано це якось з моєю появою тут?

Сміюся: хлопців по пальцях не б’ю, до тренажерного залу не ходжу, тож зурочити нікого не можу. Мені справді не до них. Та й яка з мене зурочниця? У перервах між прибиранням читаю книжки. Варвара Петрівна не дорікає, навпаки — заохочує мене до цього:

— Читай-читай, тут іще не стільки натупали, щоб швабри з рук не випускати. Можеш і на пару інколи піти, послухати розумних викладачів, особливо, коли Олександр Танасович заняття проводить. Заочне навчання — як поцілунок крізь скло. Але якщо дуже хочеш вчитися і не будеш лінуватися, то вивчишся. Розумна людина самоосвітою бере більше, ніж деякі телепні п’ятирічним протиранням штанів на лекціях.

І чого вона така приязна до мене? Тому, що Олександр Танасович про мене сказав? Чи то вона така людина — добра до всіх?

У жовтні приїхав Роман. В одному з листів я написала йому про Швабранію. Він відповів, що його зворушила моя розповідь, а ще йому соромно, бо про «Кондуїтів і Швамбранію» Лева Кассіля знає, а от про екзотичну Швабранію в рідних краях навіть не чув. Тож негайно мусить побачити все на власні очі. От і приїхав. Має «благословення» від шефа написати матеріал про те, як у нашому інституті турбуються про здоров’я молоді. Такий досвід, каже, заслуговує на те, щоб його запроваджували і в інших вишах.

Відрядження припало саме на мій день народження. Збіг чи спланована «випадковість»? Тішу себе думкою, що все-таки не просто збіг. А значить… А значить, Роман пам’ятає… І подарунок зарання купив — збірку Ліни Костенко «Над берегами вічної ріки». У нас її і вдень зі свічкою не знайдеш — щоб купити гарну книжку, треба записатися в чергу в магазині передплатних видань, і ще не факт, що тобі дістанеться те, що ти хочеш. Утрьох — я, Роман і збірка — йдемо в ресторанчик на набережній.

Від чого я більше хмелію цього вечора — від шампанського чи від Романового поцілунку, не повітряного, а справжнього, хоч і короткого, з нагоди моїх іменин?

Роман ставить у склянку букетик синіх ірисів (і де він їх цієї осінньої пори знайшов?!), замовляє торт «Жіноча примха», дістає зі шкіряного дипломата коробочку з декоративними свічками, власноруч устромляє їх, усі вісімнадцять, у торт, — по колу, з однаковою відстанню одна від одної, по черзі підпалює запальничкою. Виявляється, справді готувався — і свічки, і запальничка, хоч він і не палить. Вечеряємо біля свічкового кола. А потім я починаю задмухувати полум’я. Свічки добре розгорілися — не піддаються, не хочуть гаснути. Я так стараюся, аж обличчя червоніє, нахиляюся до самого торта і носом — прямісінько у кремову квітку. Регочемо, як діти. Тягнуся за серветкою, але Роман перехоплює мою руку, перехиляється через столик і збирає губами крем із мого носа. За сусіднім столиком вибухають оплески:

— Гірко! Гірко! Гірко!!!

Ми, наполохані і трохи присоромлені, відсахуємося одне від одного, падаємо на стільці пообіч столу. Але наполегливе «гірко» не стихає, і ми нарешті здаємося — підводимося, наближаємося одне до одного і цілуємося. Мені ще ніколи не було так солодко.

Що день — то лист. Перечитую кожен по кілька разів — спочатку у Швабранії, куди Роман їх адресує, а потім удома, куди приношу в кишені. Тримаю в кишені, а не в сумочці, бо так листи ближче до мене. Читаю перед сном і після сну, рано-вранці, — як вечірню та вранішню молитви. Яка це радість — Романові листи! Яке це щастя! Як би я без них жила?

Сьогоднішній — найкоротший з усіх.

«Привіт, кохана!

Вітаю тебе з успішним «перестрибом» на другий курс. Не сумнівався, що сесію складеш на відмінно. Ти ж у мене не тільки красуня, але й розумниця. І за що мені, бовдурові, таке щастя! Сподіваюся, ти не передумаєш щодо переводу до Києва — мій шеф готовий підставити плече, він добре знає проректора університету, а той дуже прихильний до обдарованих спудеїв. Не бійся, Ірисочко, нічого: ти вже доросла і маєш право на свій вибір. Таке право є в кожної людини. Тато твій трохи посердиться і перестане — він мусить тебе зрозуміти, ти ж у нього єдина донька, він просто не може тебе не любити.

Дай знати, коли приїдеш, — зустріну на вокзалі. Уже починаю рахувати хвилини до зустрічі. Не забудь: у кожній годині їх шістдесят, у добі — тисяча чотириста сорок. Не змушуй мене перемножувати це число на нескінченну кількість днів — ти ж знаєш, що я з математикою також не надто дружив. Можеш уявити, яким був би цей світ, якби в ньому жили тільки математики, хіміки і фармацевти? Отож бо! Вище носа і більше впевненості!