— Борис Маркович вважає, що він сам Бог. Ну майже Бог, — усміхається Ядвіга. — Але людина — це просто людина, якою б розумною та владною вона не була. А одна поетеса колись написала про іншу, що та — метелик на долоні вічності[5].
— Метелик? — здригаюся.
— Тільки метелик.
— А я не знаю Отченаша.
— Може, просто забула в дитбудинку?
— Може, — невпевнено стенаю плечима.
— Отченаш усі повинні знати. Це, як би тобі пояснити, — ніби код спілкування людини і Всесвіту. Завтра я тебе навчу.
Вночі знову являється страховисько з тарганячою головою. Тільки тепер у нього замість рук і ніг кільканадцять лап, якими воно намагається вхопити мене. Вмикаю світло, хрещуся. «Ти, що живеш на небесах… Нехай святиться ім’я Твоє… Визволи від лукавого…» Які дивні слова. Звідки вони? Де я їх чула? Висковзую з тіла, змахую крильми, злітаю на карниз, сиджу там до самого ранку і дивлюся на себе: злякану, з широко розплющеними очима, згорнуту калачиком у ліжку, з розпущеним волоссям, у рожевій нічній сорочці. Іншій мені, тій, що на карнизі, не страшно — в мене крила, мене руда потвора не спіймає.
Вранці Ядвіга не може мене догукатися — піднімається нагору, прикладає долоню до мого чола, тоді приносить термометр, змушує міряти температуру. В мене таки гарячка. П’ю якусь прегірку мікстуру і нарешті провалююся в сон, глибокий і без жахіть.
Прокидаюся під обід. Гарячка вже спала. Спускаюся в бібліотеку. Вдома нікого немає. На столі записка — Ядвіга поїхала в аптеку, скоро буде. І раптом тишу розбиває чийсь зойк, а за ним — сердите бурмотіння, ніби хтось боляче вдарився чи обпікся, а тоді вилаявся. Звуки приглушені, віддалені, але добре чутні — це чоловічий голос.
Злякано кидаюся нагору і накриваюся ковдрою. Прислухаюся — тихо. Обережно йду вниз, щоб узяти якусь книжку, і знову чую чиєсь бурмотіння. Воно зовсім не схоже на сміх рудомордої істоти, — надто реальне, хрипкувате, ніби трохи застуджене. Може, поки я спала, в дім навідався якийсь гість і тепер чекає, поки повернеться Ядвіга? Оглядаю бібліотеку, зазираю у велику кімнату, спальню, кухню. Залишається тільки кабінет Бориса Марковича. Зазвичай він замкнений на ключ і заходити до нього без дозволу суворо заборонено. Але зараз ключ у дверях — мабуть, Борис Маркович знову ночував у кабінеті. Останнім часом він щоночі зачиняється в ньому і залишається там аж до ранку.
Обережно штовхаю двері — вхід вільний. Цікавість перемагає страх, забуваю про заборону, переступаю поріг кабінету. Він схожий на лікарняну палату: білі стіни, вузьке ліжко, акуратно застелене картатим пледом, чомусь заґратоване зсередини вікно… Праворуч — великий стіл-тумба. За ним — шафа. Розглядаю корінці книжок у шафі — їхні назви для мене те саме, що китайські ієрогліфи. Висуваю по черзі шухляди у столі — порожньо. Але ж цього не може бути! Борис Маркович цілими вечорами працює, каже, пише якусь книжку. То де ж вона? Має ж бути хоча б якийсь записник. Десь знову чутно голос, цього разу виразніше, ніж у бібліотеці. Одне з двох: або в мене галюцинації, або в будинку живе привид.
Стрімголов кидаюся з кабінету і вибігаю нагору, замикаюся у своїй кімнаті. Бачу у вікно, як приїжджає на своїй автівці Ядвіга. Вона називає її «жучком», я — «кузькою». Цю зелену машинку Борис Маркович купив їй у Польщі, коли був там на якомусь лікарському симпозіумі. Ядвіга її дуже любить. Мені чомусь здається, що навіть більше, ніж самого Бориса Марковича.
Згадую, що в поспіху забула зачинити двері кабінету, і хутенько збігаю вниз. Але вони вже замкнені, і ключа немає. Після обіду Ядвіга відправляє мене нагору: «Добре, що гарячка спала, але це не означає, що ти вже здорова, — треба полежати».
Ввечері Борис Маркович приходить до моєї кімнати, каже, що треба поговорити. Попереджає, щоб я не дивувалася деяким запитанням — це ж звичайнісінький стандартний набір, психологічні тести, такі самі, як ті, що він проводив для мене в дитбудинку. Може, їх треба буде повторювати частіше, навіть щодня, бо його дуже стривожило те, що зі мною сталося вчора. Він мусить установити причину і зрозуміти, як мені допомогти, щоб таке не повторилося. Я не забула, що відповідати треба миттєво, не задумуючись?
Таки забула. Забула, чому потрапила до Бориса Марковича, про що він мене запитував у дитбудинку, що я йому відповідала. Як же я могла забути? А от про те, що він просив називати його татом, пам’ятаю, тільки чомусь досі не можу себе пересилити.
Борис Маркович навіщось ставить на стіл магнітофон, натискає на чорну клавішу. Бобіни починають крутитися.
— Отож, поїхали. Як тебе звати?
— Ірина. Ірис.
— Прізвище?
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Енна. Дорога до себе» автора Гуменюк Н.П. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Надія Гуменюк Енна. Дорога до себе“ на сторінці 41. Приємного читання.