Розділ «Надія Гуменюк Енна. Дорога до себе»

— Хай прийме кофальгін, — каже він і полегшено зітхає.

Чи мені здалося, що полегшено? Бо хіба можна зітхати полегшено, коли в рідної людини щось болить? А якщо він дізнається, що я збрехала? Але ж хіба я збрехала? Ні! В Ядвіги, мабуть, справді болить голова. А про те, де вона зараз зі своєю болящою головою — у спальні чи в дорозі, — він не запитав, а я й не сказала.

І все ж мені чомусь прикро. Дуже прикро, що втаїла правду, прикро, що Ядвіга так обдурює Бориса Марковича. До прикрості додається неприязнь: така вишукана, випещена пані і така лицемірка! Як же їй не соромно?! Живе в гарному будинку, одягається, як справжня королева, і обдурює того, хто для неї так старається.

«Кузька» прикотилася додому десь опівночі. Мені було незвично і лячно самій у великому будинку, і я ніяк не могла заснути. Тож тільки-но почула скрип воріт — знову кинулася до вікна.

Ядвіга ставить авто в гараж, але сама прямує не до будинку, а в сад. Доріжка — навпроти мого вікна-ілюмінатора на другому поверсі, тож мені добре видно, як вона ходить нею: нервово, іноді зриваючись на біг. Потім звертає на бокову стежку, заходить в альтанку, сідає на лавочку, спирається ліктями на столик, обхоплює голову руками. Її плечі в розкішному демісезонному пальті здригаються. Ядвіга плаче? Але чого їй плакати? Може, той, до кого вона їздила, образив? А може, зовсім не прийшов на побачення?

І хай не приходить. Хай не приходить! Навіщо він їй? Ну навіщо? В Ядвіги ж є Борис Маркович, який так її любить. А тепер ще й я. І я також намагаюся її полюбити. Та що там намагаюся? Уже люблю! Але поки не можу зрозуміти. А щоб любити, треба розуміти.

Вранці забула випити ліки. Борис Маркович завжди нагадує мені, але сьогодні його немає, а Ядвіга, мабуть, і не помітила моєї забудькуватості. Хутко ковтаю пігулку, запиваю водою з чайника й іду до бібліотеки. Шукаю якусь фантастичну книжку, будь-яку: завтра треба розказати на позакласному читанні.

Фантастику я не дуже люблю, але якщо це домашнє завдання… Ядвіга радить американського фантаста Айзека Азімова — ну дуже цікаво, вона зовсім недавно купила збірку його повістей та оповідань і «проковтнула» їх буквально за два дні. «Можеш прочитати «Я, робот» або «Марсіанський шлях», чи ще щось із оповідань — вони невеликі, до вечора подужаєш. Шукай у шафі з іноземною літературою».

Точно, є, на самому початку полиці — Ядвіга ставить книжки за алфавітом, тому знайти потрібну нескладно. Дивлюся на малюнки. Я завжди так роблю — спочатку перегортаю сторінки і розглядаю ілюстрації, а тоді вже беруся за читання.

Раптом книжка зникає зі столу, ніби її підхоплює сильний вітер і викидає у вікно. Натомість на ньому з’являється дивна істота в обтислому, як трико, сірому блискучому скафандрі. Вона всідається прямо переді мною, розмахує ногами, що поскрипують при кожному рухові, як незмащені двері, знімає з голови круглий шолом. Під ним — страшна морда: руда, з круглими червоними очима, випнутою щелепою, довгими, як у таргана, вусиками-антенами, що безперестанку рухаються. Хочу втекти, але не можу підвестися зі стільця — потвора притискає мене ногою і голосно сміється. З її пащі на мене летять бризки слизу, вони падають на футболку і перетворюються на волохату гусінь, повзуть по грудях, руках, добираються до обличчя. Намагаюся їх струсити, скинути, але не можу. Напружуюсь і раптом — о диво! — висковзую зі свого тіла, як новонароджений метелик із кокона.

Господи, яка ж я легесенька і яка яскрава! Змахую крильцями, і слідом за тим змінюється все навколо: стіни, меблі, книжки. Бібліотека видовжується, стає схожою на коридор, шафи розтягуються, книжкові полиці рухаються, як живі істоти. Все оповивається ультрафіолетом і дихає, шарудить, перешіптується. Злітаю на книжкову шафу, всідаюся там і дивлюся, як руда волохата гусінь повзає по моєму фіолетовому тілу, залишеному біля столу, заповзає до рота, у вуха, в ніздрі. Потвора регоче аж підскакує. Мені шкода саму себе, покинуту напризволяще, віддану на поталу гусені. Кричу до потвори, щоб вона забиралася геть і дала спокій моєму другому «я».

Прибігає Ядвіга. Потвора хутко одягає шолом і втікає. Чи ховається у книжку? Бо збірка знову переді мною, ніби й не зникала. І я вже не яскравий кольоровий метелик — сиджу у своєму заяложеному бридкою гусінню тілі і дивлюся на сторінку.

— Що сталося? — допитується Ядвіга. — Чого ти кричиш?

Не можу заспокоїтися, але й розказати боюся. Що як вона прийме мене за ненормальну і відправить назад у дитбудинок? Або ще гірше — туди, куди мене обіцяли запроторити в дитбудинку?

Як добре, що Ядвіга не допитується, не наполягає на тому, щоб я розповіла, що сталося. Вона гладить мене по голові, як маленьку дівчинку, обнімає за плечі і веде у велику кімнату. В неї печальні очі і дрібно-дрібно тремтять руки. Чого вона так злякалася? Невже їй небайдуже, що зі мною? Якийсь час ми мовчки сидимо на дивані, притиснувшись одна до одної. А потім разом уголос читаємо оповідання: сторінку — я, сторінку — Ядвіга. Виходить незвично і дуже цікаво.

Мені не хочеться йти нагору. Вперше, відколи живу в цьому будинку, мені так добре з Ядвігою. Здається, щойно я її полюбила, по-справжньому полюбила. Але вона показує на годинник — пора, а тоді уважно дивиться на мене своїми дивними темними очима.

— Якщо тобі дуже страшно… Ну іноді… Ти не лякайся, це нормально. Таке майже з кожною людиною колись може трапитися, бо всі чогось бояться… Отже, якщо тобі стає страшно — перехрестися, прокажи Отченаш і поклич свого янгола-охоронця. Янгол є в кожної людини, тільки треба вірити в нього. Це нічого, що ти його не бачиш, головне — вірити і знати, що він поруч. А коли він поруч — жодна-жоднісінька зла сила до тебе не підступиться, бо він сильніший за будь-яку нечисть і він тебе дуже-дуже-дуже любить. Тільки обов’язково вір. Обов’язково! Домовилися? Коли я була малою, мені це завжди допомагало, — каже наостанок.

— Ви знаєте Отченаш? — дивуюся. — А хіба…

— У школі кажуть, що Бога немає, а молитва — забобон? Не все те правда, що кажуть у школі.

— Але ж Борис Маркович…