Розділ «Надія Гуменюк Енна. Дорога до себе»

Панцир врешті-решт тріскається. Починає спадати, мов шкаралуща з горіха. І найперше, що появляється з-під нього, — усміхнене обличчя Романа. Не це, не теперішнє — молодше, без рубця від брови до волосся.

Хтось рвучко висмикує з моєї заблокованої пам’яті спогад, ніби один-єдиний пазл із цільної конструкції.

Обабіч миготять дерева — такі високі, що, здається, на них погойдується небо. У кронах виспівує птаство. Я ще не чула такого потужного, багатоголосого та гармонійного співу — тисячі соло зливаються в одну ораторію, і при цьому — жодної фальшивої нотки.

Роман жартує:

— Ранкова репетиція народного пташиного хору під орудою маестро-солов’я. Це я запросив його на весілля.

— На весілля? — дивуюся. — На чиє весілля?

— На наше.

— То ми їдемо на… своє весілля?

— А ти й не здогадувалася?

— Ах ти ж… — Легенько штурхаю його під бік, лоскочу під пахвами і зразу ж припадаю до сильного засмаглого плеча, обнімаю за шию і голосно чмокаю у праве вухо.

— Ой-ой-ой! Я нічого не чую! — сміється Роман і зупиняє машину. — Цілуй і ліве, бо образиться.

Чмокаю й у ліве.

— А тепер я — твої вушка, бо вони також можуть образитися.

Він хапає мене в оберемок, притискає до себе і цілує мої вуха, потім плечі, шию, груди. Виходимо з машини і падаємо на траву. Поряд рум’яніє рясний кущ малини. Роман зриває ягоди, легенько обхоплює їх вустами і годує мене, як пташка маленьке пташеня. Ми цілуємося так довго, що вже й птаство встигає закінчити свою репетицію. Ранок переходить у день. Синя барва неба вилиняла на сонці, і тепер над нами гойдається білувато-блакитне шатро без жодної хмаринки.

Знову їдемо. Нарешті за деревами зблискує озеро. На його вузькому піщаному березі засмагає всього двоє пляжників — якась молода пара. По той бік озера, під кущами, що підступили до самої води, сидять троє рибалок із саморобними вудочками в руках.

— Ось тут ми зараз і освятимо наш шлюб, — рішуче заявляє Роман.

— Тут?

— Тут.

— Зараз?

— Зараз.