— А Михайло Теодозійович зараз у редакції? — запитую суворого вартового.
— А він вам нащо?
Це, звісно, не справа чергового — допитуватися, хто з яким питанням іде до редакції газети, але цікавому дідусеві явно хочеться потеревенити.
— Скарга в мене!
— А-а-а, ну так би й сказали. Третій поверх, кабінет номер тридцять вісім. Але ж ви… — він співчутливо дивиться на мій ціпок.
— Нічого. Помалесеньку, помалесеньку і піднімуся. Я не поспішаю.
Насправді я дуже поспішаю. Так поспішаю, аж нервові дрижаки, наче голочки, поколюють пальці. Якби могла — побігла б, пострибала б, полетіла б до третього поверху. Але мушу зважати на свою ще досить неслухняну ногу.
9
Ось і тридцять восьмий кабінет. Чоловік за столом явно молодший за свій голос — йому років під сорок. У нього коротка стрижка зі срібними ниточками сивини та проникливий погляд — як у слідчого чи психотерапевта. Це наслідок професії — з роками всі журналісти стають трохи слідчими, трохи психологами. Мабуть, він намагається вгадати, з чим до нього причалапала ця дивна триніжка. Чи, може, вже й здогадався? Бо брови його раптом піднімаються, очі округлюються, замість запитання в погляді з’являється подив. Здивування переходить в острах. Ніби чоловік побачив прибульця з іншої галактики чи воскреслого з того світу. Він хутко підводиться мені назустріч.
— Ірина?!
Ну от, знову. Знову ця плутанина з іменем. Відчуваю, як після дороги паморочиться голова і починає боліти натруджена права нога. Хоч би не беркицьнутися посеред кабінету. Озираюся, щоб на щось присісти. Чоловік вибігає з-за столу, підсуває мені стілець.
— Мене звати Енна, — кажу йому. — Я вам телефонувала тиждень тому. Пригадуєте? Запитувала про Романа Ружина.
— Вибачте, Енно, — помилився. — Дуже вже ви схожі на одну мою знайому.
Він обережно кладе руку мені на плече — так, ніби хоче переконатися, що я не фантом, який ось-ось може розчинитися в повітрі і зникнути.
— Ви сказали, що знаєте…
— Знаю.
— Мені треба його побачити. Зараз же… Тільки побачити і дещо запитати. І я поїду назад. Там, у вашому дворі, чекає машина.
— Зараз же не вийде, — чоловік ніби роздумує, вирішує щось. — А якщо справді хочеш побачити, то доведеться проїхати приблизно ще стільки ж, скільки їхала сюди. Тільки в інший бік.
Він перейшов на «ти». Чого б це? Але гаразд, не заперечую.
— Куди?
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Енна. Дорога до себе» автора Гуменюк Н.П. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Надія Гуменюк Енна. Дорога до себе“ на сторінці 14. Приємного читання.
TextBook