— Що то за такі термінові справи в Києві, що ти не можеш дочекатися, коли подужаєш сама їхати своєю «Ладою»? — пронизує мене жагучим поглядом Вікторіо.
— Повернуся, тоді розкажу.
— Гаразд, кицюню. Я поговорю з шефом і все владнаю. Редакційна машина все одно вже місяць стоїть у гаражі — бензину немає. І грошей на бензин немає. Як казав один мудрий китаєць, не дай нам, Боже, жити в епоху перемін! Якщо заправиш, то Валентин завезе тебе, куди накажеш, — водія разом із машиною віддамо у твоє повне розпорядження.
Киваю: згідна, хай буде так. Все одно це дешевше, ніж брати таксі — до Києва і по Києву. З грошима в мене не дуже. Та й такій кривенькій качечці з ціпком, як я, зручніше добиратися автівкою, ніж потягом чи автобусом.
Але домовляємось: я скажу Чистику, що мені треба на консультацію у столичну лікарню. Тоді він точно не відмовить. А Вікторіо зробить вигляд, що нічого не знає.
— Лади? Ну, гляди ж мені — не видай нашу таємницю, бо буде ну-ну-ну! — Вікторіо по-змовницьки підморгує і свариться на мене вказівним пальцем, як на маленьку дитину.
Виїжджаємо за тиждень, бо Валентин на час вимушеної відпустки гайнув до батьків у село. Довелося почекати. Валентин почув про поїздку і зразу набурмосився — він страшенно не любить їздити до Києва, бо погано орієнтується у великому місті. Якось повіз Чистика на нараду редакторів, то обидва приїхали хворими. Іван Еділович знервувався, бо Валентин увесь час блукав, не міг утрапити за адресою, через що вони ледь не запізнилися на нараду, у Валентина ж тиск підстрибнув через власне хвилювання та безперервне шефове бурчання.
— Та ж там такий мурашник, стільки всіляких знаків — і туди не можна, і те не дозволено, там не поверни, там не стань! А які затори! — цілий тиждень по тому виправдовувався наш водій.
Заспокоюю Валентина: цього разу все буде добре і спокійно, візьмемо мапу, щоб краще орієнтуватися, до того ж не підганятиму — ніхто нас не обмежує в часі, не встановлює ні дату приїзду, ні від’їзду.
— Ну, тре’ то тре’, — зітхнув приречено Валентин.
Адресу я вже знаю. Затримуватися там не збираюся — тільки гляну і назад. Мушу побачити. Мушу.
Добираємося до столиці без пригод. Старенька «Волга», списана колись в облвиконкомі і передана редакції, не підвела. Валентин, тільки-но взявся за кермо, — перестав бурмоситися. Він мастак поговорити, журналісти вже переслухали всі його історії, я ж їду вперше, і він натхненно занурює мене, неофітку, у вир свого бурхливого, сповненого водійських пригод життя. Дрімаю, засинаю, прокидаюся, знову дрімаю, а він все говорить і говорить, говорить і говорить.
Редакція знаходиться неподалік від Хрещатика. В’їжджаємо під арку поміж старими будівлями й опиняємося у глибокому сірому колодязі, де замість бетонних цямрин — трохи позеленілі від нестачі сонця будинкові стіни. Валентин хвацько паркує «Волгу» і виходить. Здається, він ще сам не вірить, що так хутко знайшов потрібну адресу. Натискаю на дзвінок біля вхідних дверей. Чоловік пенсійного віку пропускає мене в невеличке фойє, перепитує, хто мені потрібен.
— Роман Ружин, — кажу.
— Хто? Тут немає такого, — суворо дивиться на мене вахтер.
— Але ж я телефонувала і мені сказали…
— Не знаю, куди ви телефонували і хто що вам сказав, але повторюю ще раз чистою українською мовою — в редакції такого немає. Я вже четвертий рік тут стою і ні про якого Романа Ружина не чув. Та ви самі подивіться.
Чоловік бере газету зі стосика, що лежить на столі, тицяє пальцем у сторінку з вихідними даними. У списку працівників редакції справді немає ні такого прізвища, ні навіть імені.
Прокручую в голові телефонну розмову, намагаюся згадати кожне слово. Отже… Я набрала номер і запитала: «Київ?» — «Так», — голос у чоловіка хриплуватий, ніби надтріснутий, і не вельми привітний. — «Редакція?» — «Так, це редакція». — «А чи не могли б ви покликати Романа Ружина?» — «На жаль, не можу», — чоловік трохи дратується. Може, він саме писав матеріал, а я йому перебила думку. Може, розмовляв із кимось. — «Але ви знаєте такого?» — Якесь скрипіння, вочевидь, дверей, і молодий жіночий голос: «Теодозійовичу! То ви вже йдете?» — «Йду, золотко, йду!» — крикнув комусь чоловік, а тоді поспішливо мені: «Знаю». І поклав слухавку.
Ще раз пробігаю поглядом по стовпчику прізвищ на другій сторінці. Теодозійович… Теодозійович… Ага, є такий — ось він. Відділ журналістських розслідувань…
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Енна. Дорога до себе» автора Гуменюк Н.П. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Надія Гуменюк Енна. Дорога до себе“ на сторінці 13. Приємного читання.
TextBook