Розділ «Надія Гуменюк Енна. Дорога до себе»

Заспокоюю Валентина: цього разу все буде добре і спокійно, візьмемо мапу, щоб краще орієнтуватися, до того ж не підганятиму — ніхто нас не обмежує в часі, не встановлює ні дату приїзду, ні від’їзду.

— Ну, тре’ то тре’, — зітхнув приречено Валентин.

Адресу я вже знаю. Затримуватися там не збираюся — тільки гляну і назад. Мушу побачити. Мушу.

Добираємося до столиці без пригод. Старенька «Волга», списана колись в облвиконкомі і передана редакції, не підвела. Валентин, тільки-но взявся за кермо, — перестав бурмоситися. Він мастак поговорити, журналісти вже переслухали всі його історії, я ж їду вперше, і він натхненно занурює мене, неофітку, у вир свого бурхливого, сповненого водійських пригод життя. Дрімаю, засинаю, прокидаюся, знову дрімаю, а він все говорить і говорить, говорить і говорить.

Редакція знаходиться неподалік від Хрещатика. В’їжджаємо під арку поміж старими будівлями й опиняємося у глибокому сірому колодязі, де замість бетонних цямрин — трохи позеленілі від нестачі сонця будинкові стіни. Валентин хвацько паркує «Волгу» і виходить. Здається, він ще сам не вірить, що так хутко знайшов потрібну адресу. Натискаю на дзвінок біля вхідних дверей. Чоловік пенсійного віку пропускає мене в невеличке фойє, перепитує, хто мені потрібен.

— Роман Ружин, — кажу.

— Хто? Тут немає такого, — суворо дивиться на мене вахтер.

— Але ж я телефонувала і мені сказали…

— Не знаю, куди ви телефонували і хто що вам сказав, але повторюю ще раз чистою українською мовою — в редакції такого немає. Я вже четвертий рік тут стою і ні про якого Романа Ружина не чув. Та ви самі подивіться.

Чоловік бере газету зі стосика, що лежить на столі, тицяє пальцем у сторінку з вихідними даними. У списку працівників редакції справді немає ні такого прізвища, ні навіть імені.

Прокручую в голові телефонну розмову, намагаюся згадати кожне слово. Отже… Я набрала номер і запитала: «Київ?» — «Так», — голос у чоловіка хриплуватий, ніби надтріснутий, і не вельми привітний. — «Редакція?» — «Так, це редакція». — «А чи не могли б ви покликати Романа Ружина?» — «На жаль, не можу», — чоловік трохи дратується. Може, він саме писав матеріал, а я йому перебила думку. Може, розмовляв із кимось. — «Але ви знаєте такого?» — Якесь скрипіння, вочевидь, дверей, і молодий жіночий голос: «Теодозійовичу! То ви вже йдете?» — «Йду, золотко, йду!» — крикнув комусь чоловік, а тоді поспішливо мені: «Знаю». І поклав слухавку.

Ще раз пробігаю поглядом по стовпчику прізвищ на другій сторінці. Теодозійович… Теодозійович… Ага, є такий — ось він. Відділ журналістських розслідувань…

— А Михайло Теодозійович зараз у редакції? — запитую суворого вартового.

— А він вам нащо?

Це, звісно, не справа чергового — допитуватися, хто з яким питанням іде до редакції газети, але цікавому дідусеві явно хочеться потеревенити.

— Скарга в мене!

— А-а-а, ну так би й сказали. Третій поверх, кабінет номер тридцять вісім. Але ж ви… — він співчутливо дивиться на мій ціпок.

— Нічого. Помалесеньку, помалесеньку і піднімуся. Я не поспішаю.

Насправді я дуже поспішаю. Так поспішаю, аж нервові дрижаки, наче голочки, поколюють пальці. Якби могла — побігла б, пострибала б, полетіла б до третього поверху. Але мушу зважати на свою ще досить неслухняну ногу.

Ось і тридцять восьмий кабінет. Чоловік за столом явно молодший за свій голос — йому років під сорок. У нього коротка стрижка зі срібними ниточками сивини та проникливий погляд — як у слідчого чи психотерапевта. Це наслідок професії — з роками всі журналісти стають трохи слідчими, трохи психологами. Мабуть, він намагається вгадати, з чим до нього причалапала ця дивна триніжка. Чи, може, вже й здогадався? Бо брови його раптом піднімаються, очі округлюються, замість запитання в погляді з’являється подив. Здивування переходить в острах. Ніби чоловік побачив прибульця з іншої галактики чи воскреслого з того світу. Він хутко підводиться мені назустріч.