Розділ «Надія Гуменюк Енна. Дорога до себе»

Енна. Дорога до себе

— На захід. Вирішуй.

Вагаюся. Що ж мені робити? Повернутися, так і не побачивши? Тоді навіщо я затіяла цей марш-кидок? Їхати ще стільки ж? Але Валентин нізащо не поїде. Я йому не казала, що доведеться перетнути пів-України — з півдня на північ, а тоді ще й на захід. Він має повернутися додому. Та й як потім пояснити все в редакції?

Чоловік пильно стежить за моїм ваганням. Здається, навіть читає думки.

— Машину дали тільки до Києва? Це не проблема. Я саме збирався поїхати до Романа. Давно не бачився з ним. Якщо хочеш, підвезу своєю, а твій водій хай котиться назад.

Не знаю чому, але погоджуюся: справді, хай Валентин повертається, скаже Вікторіо, що я залишилася в лікарні на обстеження. Чи щось інше придумає. Мені байдуже. Потім доберуся з Києва додому потягом. Я ж іще не на роботі, маю час.

За годину ми виходимо з редакції. Михайло каже, що має заскочити додому, перевдягнутися і дещо прихопити. Не годиться ж їхати в гості з порожніми руками.

Може, і мені заїхати? Я ще жодного разу не була в татовій київській квартирі. Він перебрався сюди після аварії, після того, що сталося зі мною. Хай Михайло підвезе мене, а буде їхати з дому — забере. Виявляється, це недалеко і справді по дорозі. Але за цією адресою не житловий будинок, а ресторан і невеличкий бар. Михайло здивовано дивиться на мене, я нічого не можу пояснити. Навіщо тато назвав цю адресу? А може, я щось забула — назву вулиці, номер будинку? Може, це з моєю пам’яттю проблеми? Ну що ж, побачення не відбулося.

Щойно виїжджаємо з міста — відвертаюся до вікна і вдаю, що сплю. Не хочу розмовляти: боюся запитувати, боюся відповідати. Незчулася, як справді заснула. Сплю тривожно. Прокидаюся біля Житомира і знову вимикаюся. В Рівному Михайло будить мене.

— Треба підкріпитися.

Маленький затишний бар із запахом картоплі фрі та курятини. В кутку, оповитому сутінками, сидять троє молодиків. Поки Михайло замовляє обід, вмиваюся у вбиральні й наводжу сякий-такий марафет. Їсти не хочеться. Трохи нудить — дається взнаки тривала їзда. Так зі мною завжди буває, особливо якщо задрімаю дорогою. Це через слабкий вестибулярний апарат. Краще вже було дивитися у вікно. Але після обіду почуваюся ліпше.

— Далеко ще? — запитую Михайла.

— Трохи більше години до Луцька. А далі… Залежить від того, якою дорогою поїдемо.

І тільки тепер на мене накочується дикий страх. Куди я їду? До кого і для чого? Що це на мене найшло? Якийсь божевільний назвав мене безсовісною негідницею, яка страшенно підвела якогось Романа Ружина. Чотири місяці поспіль його слова сидять у мені, як цвяшки в живому дереві. Чотири місяці, тягаючи за собою загіпсовану ногу, я думаю-гадаю: чи справді колись, в іншому житті, скоїла щось лихе, чи цей псевдоопонент Коперника та Галілео Галілея сплутав мене з кимось або ж просто все вигадав? Може, він не тільки артист, але й за сумісництвом фантаст?

Краще б, звісно, вигадав. Увесь цей час сподівалася, що ніякого Романа Ружина не існує в природі. Але він, виявляється, є. Є! І він справді працював у «молодіжці». І цей набурмосений Михайло з відділу журналістських розслідувань його знає. Знає, але нічого не каже. Тільки поглядає на мене якось дивно. «Приїдеш — побачиш».

Господи, хоч би швидше вже доїхати! Якщо я чимось завинила — попрошу пробачення. А тоді повернуся додому і буду спати спокійно. Сподіваюся, що спокійно… Уявляю, як примчить Єва, як буде допитуватися, де це я кілька днів пропадала, може, нарешті завела коханця і чкурнула в якусь екзотичну місцину? Боже! Як мені зараз бракує моєї балакучої Євусі! Цілком імовірно, що я навіть розкажу їй…

Дорога серед лісу — як тунель, наповнений весняними сутінками. Праворуч — чорна стіна з листяних дерев, зліва — зелена, хвойна. Піщаний путівець помережаний дощовими калабанями. Металевий знак із написом «Привітник». Дивно, думаю, Привітне майже в кожній області є, в деяких навіть не одне. А от Привітник… Під’їжджаємо ближче і бачимо: хтось, очевидно якийсь жартівник, перекреслив фломастером літеру «і» та написав «а». Вийшло «Приватник». Михайло сміється: «Все в дусі нового часу».

Жадібно вдивляюся в хати — вони здебільшого дерев’яні, але подекуди видно й цегляні. Чомусь мені здається, що зараз побачу дерев’яні стіни кольору вохри. Але ми зупиняємося перед ворітьми, з-за яких визирає білий будиночок із блакитними віконницями. В одному з вікон уже горить світло. Михайло дивиться на мене запитально.

— Пішли?

Пересмикую плечима.

— Звісно. А чого ж ми стільки їхали?

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Енна. Дорога до себе» автора Гуменюк Н.П. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Надія Гуменюк Енна. Дорога до себе“ на сторінці 15. Приємного читання.

Зміст

  • Розділ без назви (1)

  • Розділ без назви (2)

  • Надія Гуменюк Енна. Дорога до себе
  • Запит на курсову/дипломну

    Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

    Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
    Введіть тут тему своєї роботи