Розділ «Надія Гуменюк Енна. Дорога до себе»

Енна. Дорога до себе

Це схоже на ефект снігової лавини. Біла шкаралуща, роками неторкана, тріскається десь на самому вершечку, на піку, в найбільш вразливому місці, тоді надколюється і починає зсуватися. Спочатку повільно, потім набирає обертів і вже з шаленою швидкістю мчить згори донизу. І ось кожен виступ, кожна виїмка, кожен камінчик гори — як на долоні.

Що це — закономірність, яка рано чи пізно, але обов’язково настає, і тоді все повертається на круги свої? Чи просто одне з рідкісних див, яке ніхто не може передбачити та пояснити? Як не можна, скажімо, пояснити, чому одна людина видужує при безнадійному діагнозі, а інша помирає від нескладної хвороби, хоча лікує їх той самий лікар. Може, першу рятує любов, а другій саме її не вистачає, щоб вижити? Не знаю. Але мою пам’ять точно повертає моє кохання, мій Роман.

11

Уже тиждень живу в Привітнику. Михайло також із нами — зателефонував до Києва і взяв відпустку за свій рахунок. Каже, що хоче трохи подихати лісовим повітрям, хоч раз у житті побачити, як цвітуть проліски й анемони, попити березового соку та побути з другом. Здогадуюся: це тільки відмовка, причина в іншому — він поки не може залишити нас, особливо мене, в такому стані.

У сузір’ї Цефея є загадкова туманність Ірис. Десь я про це читала чи, може, чула. Неважливо, де й коли. Але вона є — це я точно знаю. Мені здається, що зараз блукаю в цій таємничій туманності. Вона то накочується на мене густими клубками, то розсіюється, відкриваючи безмежний фіолет Всесвіту. В таких фіолетових просвітках перед моїми очима постають усе нові й нові картинки спогадів. Хоча це якось алогічно — спогади як нові картинки. Правильніше, мабуть, усе-таки — воскреслі чи хоча б відреставровані. Вони з’являються невідь-звідки, ніби справді з космічної субстанції — спочатку нечіткі, розмиті, наче притрушені памороззю, але що ближче, то чіткіші, яскравіші. Приглядаюся — і впізнаю їх. Впізнаю і визнаю: вони мої.

Невелика дерев’яна хата кольору вохри з блакитними віконницями і величезним, навислим над дахом волоським горіхом, оточена з усіх боків яблуневим садком… Чоловік і дві жінки, стара й молода, йдуть зеленим подвір’ям, поміж розсипаними яблуками… Інше подвір’я, зовсім-зовсім інше, а через нього колоною маршують діти — в однакових сукняних пальтах і хлоп’ячих черевиках… Руїни замку та величезний двоповерховий палац, а навколо них — високий мур з литою брамою… Жінка в довгому білому одязі піднімається на вежу і завмирає, ніби збирається злетіти в небо… Білявий хлопчик тримає на руках рудого кудлатого песика, що скавучить і рветься до мене… Триколірний кіт на подвір’ї гасає за жовтим листком, що повільно падає з дерева… Ґрунтова дорога через ліс… Похоронна процесія… Свіжа могила на цвинтарі… Ще одна дорога, але вже асфальтована… Той самий рудий пес, але без хлопчика… Скрегіт гальм… Крик… Тендітна жінка з тонкими, як у мадонни Рафаеля, рисами обличчя… Знову жінка — інша, висока, в білому одязі…

Яке відношення мають одні до одних ці люди? Де, в якому місці, перетинаються ці різні дороги? Чи єдина точка перетину — тільки моя пам’ять?

Ці кадри й справді ніби різнокольорові пазли якоїсь великої і складної, але єдиної конструкції. Вони доторкаються один до одного, стикаються, відштовхуються, розсипаються, мерехтять, зчіплюються. Їх уже так багато, що на моніторі пам’яті жодного сантиметра вільної площі. Залишається останнє: врешті розташувати ці загадкові частинки в часовій і просторовій послідовності. Знову і знову прискіпливо розглядаю їх, перекладаю з місця на місце, припасовую.

Головне — нічого не переплутати. Бо кожен наступний епізод випливає з попереднього, кожен попередній — його причина та предтеча. Усе взаємопов’язане, усе взаємозалежне. Жодна мить не може бути сама собою, вихопленою з потоку життя, без прив’язки до людей і подій, які затягують тебе, як водяний вир легенький прутик, кинутий із берега, без коренів, з яких ти виростаєш, як дерево з ґрунту.

Здогадуюся: «чорна скринька» моєї пам’яті не з подвійним, а з потрійним дном. Щось було ще до автокатастрофи, що розлучила мене з Романом. Щось дуже важливе трапилося ще в дитинстві. Тоді все почалося. Там — найбільша таємниця. Як там звучить мій діагноз — посттравматичний синдром? Чи постдраматичний?

Мене звати не Енна. Не Енна…

Частина друга

Ірис

Пазл перший Світлина

Ця осінь — як сварлива бабуня: то сердито гримотить, то дощем поливає, то вітром шмагає, наче жалючою кропивою. Але я не нарікаю. Коли за вікном шурхотить і капотить, особливо приємно полежати в теплій постелі з книжкою в руках. Отож, кривлюся як середа на п’ятницю, намотую на шию свій улюблений в’язаний шалик: зелений із тоненькими білими смужками на кінцях, беру в руки книжку і — шусть під ковдру.

Шия могла б обійтися і без шарфика — горло ще не встигло нахапатися підступних осінніх мікробів. Здається, мама здогадується про це, але підтримує мою гру в «кахи-кахи» і робить вигляд, що без шарфика моєму хитренькому горлу ну ніяк не обійтися.

Віра Василівна Христич, тобто моя мамуся, зовсім не схожа на інших вчительок. Вона ніколи не кричить на учнів, не смикає їх за вуха, як Ганна Ільківна, не ставить у куток — каже, що це принижує гідність, а людина насамперед повинна мати гідність, навіть якщо вона ще школярик. А ще мама вважає, але про це знаю тільки я, що день, проведений за читанням доброї книжки, може дати дитині навіть більше, ніж деякі уроки.

Сьогодні ж вони саме такі, один в один: нудно-марудні. На уроці ручної праці — виготовлення прапорців до жовтневих свят, на фізкультурі — замітання шкільного подвір’я, на читанні — вірш, що його давно знаю напам’ять, бо всю читанку ще влітку проштудіювала від першої до останньої сторінки. А вчора я почала читати «Пригоди Тома Сойєра» і ніяк відірватися не можу — ввечері мама силоміць вклала мене в ліжко і вимкнула світло, але я довго не могла заснути, пробувала навіть підсвічувати собі ліхтариком під ковдрою, щоб дочитати розділ. Отож сьогодні, трохи провагавшись, мамуся чинить не як сувора вчителька з великим педагогічним досвідом, а як моя найкраща подружка: поправляє на моїй шиї шарфик, обнімає мене, чмокає в обидві щоки і сама йде до школи.

У кімнаті осінні сутінки, хоча надворі полудень. Тягнуся до верхньої полички етажерки за настільною лампою. На підлогу падає стара потіпана книжка, якийсь мамин ще інститутський підручник. Ага, «Історія КПРС». Ну, КПРС мене ніскілечки не цікавить. Але те, що висунулося гострим білим кутиком з книжки…

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Енна. Дорога до себе» автора Гуменюк Н.П. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Надія Гуменюк Енна. Дорога до себе“ на сторінці 19. Приємного читання.

Зміст

  • Розділ без назви (1)

  • Розділ без назви (2)

  • Надія Гуменюк Енна. Дорога до себе
  • Запит на курсову/дипломну

    Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

    Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
    Введіть тут тему своєї роботи