То ось де мама заховала ту світлину, яку чомусь заборонила показувати будь-кому! А чого не показувати? Мабуть, того, що татко… Он він посередині, на цілу голову вищий від мами та бабусі. А вони — по обидва боки: мама зліва, а бабуся Ганна справа. У мами на руках білий згорточок, перев’язаний стрічкою, — це я, десь за два чи три тижні після того, як народилася. Світлина чорно-біла, але я завжди бачу її в кольорах. Бачу і ніби чую голос бабусі Ганни.
— На мені, квяточко, ткана сорочка з льону, ще дівоцькая. Ой і ладна ж сорочка! Найкраща моя. Як помру, то забереш її собі, бо на маму твою вона все одно завелика, а ти маєш вирости видною дівкою, ти ж у нашу родину пішла, у Христичів. Поверх сорочки — зелений станік, мама твоя каже — камізелька, але то в них так балакають, а в нас кажуть — станік. Я і льон сама брала, і сорочку з нього ткала, і станік шила. Руки, Богу дєкувати, в мене ростуть з того місця, що треба, — все вмію. І тебе навчу, як тіко Бог здоровлєчка вділить. Як виткала? А як же тчуть, квяточко? На верстаті. Оно він у коморі й досі стоїть. Хіба ти не бачила? То ходи-но подивимося. О, бач? Колись такі в кожній хаті були, жінки на них усе ткали — і ходніки, і рушники, і полотно. А теперка готова матерія в кооперації, і ткати не треба. Ну, хіба вже хтось дуже хоче по-колишньому. Та й льон у колхозі вже не хочуть сіяти. Як цю знимку робили, то вже осінь була, глибока осінь. У твого тата — темно-синя маринарка, дорога, з шевйоту, ми її весною, до Великодня купили. А мама твоя, бач яка — на всеньке село модниця! Бо ж учителька, інтелігентка. Сукенка в неї — голуба, як квяти льону, на шиї пацьорки. Гарні вони тобі? Авжеж, гарні. Мабуть, твій тато її за ті пацьорки й полюбив. Бо за що ж іще було полюбити? Мале, худе, тіко очі — як дві сливки-тернівки. У нашому садку росте така, цього року так вродила, аж гілляччя ламалося. А в чому ти? У пелюшках. У що ж іще такі пуцьвірінки бувають зодягнуті? Зате на ковдрочці ружова биндочка, зав’язана бантом. На той бант два метри бинди пішло, твоя мама так уже його вив’язувала, ніби він головний на цій знимці. Щоб ти знала, квяточко, всім новорожденим дівчаткам ружове пов’язують, а хлопчикам — голубе.
Моя мама приїхала в Ожинку після закінчення педагогічного інституту, в дипломі написано, що вона — вчителька історії та української літератури. Тата послали машиною лісництва в район зустріти новоприбулу вчительку. Поки вони їхали з Любитівки до Ожинки — залюбилися. Та так міцно залюбилися, що тато як оглашенний став. Це бабуся так казала. Я ніколи не бачила тата оглашенним. Та й неоглашенним не пам’ятаю, бо вже так давно його з нами немає, що я всі жданики поїла і почала забувати. Але вірю мамі, що татко наш дуже спокійний і веселий був, то бабуся так наговорювала на нього, бо дуже сердилася.
Бабуся чомусь дуже не хотіла, щоб тато брав маму за жінку. Навіть плакала і нарікала, що вона «чужаниця і совєтка, та й хіба у своєму селі гарних дівчєт немає»? А потім вона передумала і дуже-дуже полюбила маму. Особливо після того, як я на світ з’явилася. Я, вредна, чогось довго не хотіла з’являтися, аж цілих три з половиною роки. А коли народилася, то мої тато й мама так зраділи, що аж посварилися.
Посварилися вони, щоправда, не через мене, а через моє ім’я. Поки мама відходила від тяжких пологів і вчилася мене сповивати та доглядати, щасливий тато пішов до сільради і виписав мені метрику. А в метриці секретар чорним по білому написав, що на світ білий з’явилася Ірина Федорівна Христич. Мама як побачила ту метрику — і в сльози. Чи то вона чогось так не любила ім’я Ірина, чи просто хотіла назвати мене по-модному. А тоді в наше село прийшла мода на квіткові імена. Кого тільки не було! І Мальви, і Лілії, і Фіалки, і Рози, і навіть одна Айстра. Тато жартував, що вже й село наше треба було б перейменувати на Клумбу замість Ожинки.
Мама заявила, що буде називати мене Ірис. Це слово в перекладі з грецької означає «веселка», а сама квітка ірис — незвичайна, сильна і походить із дуже-дуже давніх-давен. На фресці, намальованій на стіні Кносського палацу на острові Крит, зображений жрець, оточений ірисами, а фресці тій уже понад чотири тисячі років! От яка давня історія! У середньовіччі іриси росли тільки в замках і монастирях, це вже згодом їх почали вирощувати скрізь і на всіх континентах. А ще ірис називають квіткою королів — французький король Людовик VII навіть зробив її елементом свого герба. Зараз вона є символом Квебеку, Брюсселя, штату Теннессі у США, емблемою багатьох міст Канади, Нової Зеландії, Греції, Швеції, Норвегії, Ісландії, Італії. Іриси дуже стійкі та витривалі. Таке ім’я має принести дитині щасливу долю, бо ж відомо: як кораблик назвеш, так він і попливе.
Тато уважно і трохи здивовано вислухав маму, заплескав у долоні, ніби артистці, яка виступила на сцені, а тоді підхопив її на руки і закружляв по кімнаті.
— Яка ж ти в мене, Віруню, розумниця! Яка начитана! Словом, справжній історик. Та якби ж я знав… Але що зроблено, те зроблено. Хай уже буде Ірина. А от третю дитинку ми обов’язково назвемо Ірис. От побачиш! Обіцяю!
Мама здивувалася: чому ж третю? Тато сказав: тому що другим буде хлопчик, а тоді знову дівчинка. А потім ще хлопчик, і ще одна дівчинка.
Бабуся також мала свої плани щодо мого імені. Їй хотілося назвати мене Любою. Але вона не втручалася в суперечку між мамою і татом, запитала тільки, що ж то за квята такая прославлена — ірис, які вони, тії іриси, і чи ростуть в Україні? А коли тато сказав, що в нас «тую королівську квяту прославлену» називають півниками, тільки рукою махнула: «А ну вас! Головне, щоб дитина здоровою росла». І стала називати мене просто квяточкою, тобто квіточкою.
Думаю, що й без моєї появи на світ бабуся Ганна полюбила б мою маму. Бо хіба ж її можна не любити, коли вона така добра та весела? Коли бабуся хворіла й уже не вставала з постелі, мама так припадала біля неї, що навіть тітка Калина сказала: «Такеї дочки не кожному Бог послав, як вам, Ганно, невістку».
Тільки з того часу, як тата засудили, мама змінилася. А відтоді, як від нього перестали надходити вісточки, зовсім засумувала.
У школі вона тепер викладає не історію та українську літературу, а ручну працю. Бо директор сказав: той покіс[1], що забрав тата і ще двох «грамотіїв» з нашого району, — то дуже серйозно. А історія й література — це ідеологічні предмети, бо вони формують справжнього громадянина нашої великої Батьківщини, тож їх не можна довіряти будь-кому.
Не раз я гадала: що ж то за покіс такий? Уявляла собі страшного сивого діда з величезною косою в руках, який іде вулицею, скошує людей, як траву в лузі, і складає в покіс. І чому саме мій татко опинився на дорозі в того страшидла? Якби він сидів удома, як інші, то, може, все обійшлося б. І чому це історію та літературу називають ідеологічними предметами? І як це вони можуть когось формувати? Це як пиріг у залізній формі в печі випікати чи як? Ніхто мені цього так і не пояснив, і я досі не знаю. Зате добре знаю, що моя мама — не будь-хто. У неї червоний диплом, такого в нашій школі ніхто з учителів не має.
Мама мовчала, коли директор переводив її на інше викладання. А тітка Калина, наша найближча сусідка, як дізналася, зразу заойкала: «Ой, Боженьку мій! Та хіба ж для домоводства потрібен інститутський диплом? Вчити дітей шити та їсти варити навіть стара безграмотна баба Гапка може». Після цього мама довго плакала. Але тільки вдома, і тільки вночі, коли думала, що я сплю.
Кажу ж, досі не розумію, чого це звичайнісінькі уроки історії та української літератури директор називає ідеологічними предметами. Але, мабуть, мама їх дуже любила, а домоводство не любить, і через те не може бути веселою. Вона тепер сміється дуже рідко, і то тільки тоді, коли ми з нею залишаємося вдвох.
Скоро мама повернеться зі школи. Але зараз я ще сама. Цілую на світлині всіх по черзі — маму, тата, бабусю і себе, пуцьвірінка, замотаного в пелюшки і схованого в біле одіяльце. Притуляю фотографію на хвильку до грудей, тяжко зітхаю і кладу в ту саму книжку. Надійну схованку придумала мама. Бо хто ж стане шукати фото нашого татка в «Історії КПРС»?
Пірнаю під ковдру, прилучаюся до компанії Тома Сойєра та Гекльберрі Фінна і за хвилину забуваю про все. Мама каже, що я ще замала для цієї книжки. Але тут я з нею не погоджуюся. Я навчилася читати, коли мені ще й п’яти не було. З того часу перечитала у шкільній бібліотеці геть усі книжечки, розраховані, як каже мама, на мій вік. І якщо мені все зрозуміло про Тома Сойєра (а що ж там може бути незрозумілого?), то навіщо чекати ще цілий рік, поки підросту? Мені здається, що насправді мама пишається, що я в неї така читака.
Пазл другий Прошак
І саме в ту мить, коли перелякані Том і Гек принишкли за кущем на цвинтарі, а індіанець Джо біля розкопаної могили містера Вільямса замахнувся ножем на лікаря Робінсона, почувся підозрілий скрадливий стукіт. Я захолола від страху. Може, це містер Вільямс не витримав такої наруги і стукає об віко труни? У мене дуже багата уява, тому я іноді бачу і чую те, про що читаю, і не можу відрізнити прочитане від реальності. Мабуть, і тепер так. Але стукіт повторюється — дуже обережний, невпевнений, якийсь шурхотливо-шарудливий. Хтось ніби шкрябає в шибку. Дивлюся у вікно — надворі стоїть високий чоловік із брезентовим каптуром на голові. Відлога зовсім намокла, із зеленкуватої стала чорною, дощові струмені стікають із неї, біжать зарослим чорною щетиною обличчям, скапують із кінчика носа. Чоловік уже вимогливо барабанить у заплакане скло блідими пальцями.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Енна. Дорога до себе» автора Гуменюк Н.П. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Надія Гуменюк Енна. Дорога до себе“ на сторінці 20. Приємного читання.
TextBook