Розділ «Надія Гуменюк Енна. Дорога до себе»

Моя «Ладуся» вже відремонтована — спасибі Вікторіо, він справжній друг. Але кермувати самій та ще й у таку далечінь… А їхати доведеться неблизько — до стольного града Києва. Ні, не в гості до тата. Він навіть не здогадується про мій намір. А якби здогадався, то, мабуть, не дуже б зрадів. Сказав би своїм скрипучо-суворим голосом, що ще не час, що нічого мені там робити — якщо хочу з ним зустрітися, то краще вже він до мене приїде. Але зустрітися я планую не з ним.

Якщо чесно, то навіть трохи побоююся зустрічі з татом, бо перестала пити його пігулки. Хотіла перевірити, як буде поводитися моя бідна голова без них. Сигнал SOS не надходив. І я вирішила, що нічого марно отруювати печінку ліками, треба спробувати самотужки якось адаптуватися до життя. Вже стільки часу минуло — пора! Щоправда, тепер не знаю, як бути далі. Бо ночами все частіше сняться дивні сни. І навіть не сни — щось схоже на видіння. Незнайомі місця, обличчя, голоси.

Ось і минулої ночі. Тільки-но торкнулася подушки — зразу звідкись виплив старовинний замок. Власне, від замку залишилися хіба руїни. Вціліла тільки одна вежа з чорними очницями бійниць. В одній із них — соколине гніздо. Я його не бачу, але точно знаю, що воно там є і що соколів називають боривітрами. Перед бійницею починають кружляти шуліки. Вони чекають, коли боривітри відлучаться від гнізда, щоб напасти на їхніх пташенят. Але соколи не з’являються. Тоді шуліки не витримують — шугають у бійницю. Зчиняється такий лемент і писк, хоч вуха затуляй. А за хвилину шуліки вже втікають. Їм услід летять боривітри. Затамувавши подих, спостерігаю за повітряним боєм. На старовинну бруківку замчища падає кілька крапель крові і дві пір’їни — біла та чорна.

Коли бій закінчується, переводжу погляд на старовинну чотирикутну будівлю осторонь вежі. Вона велика, з ознаками колишньої величі та розкоші. Власне, це не зовсім будинок, а палац: похмурий, занедбаний, із облущеними темними стінами і заґратованими вікнами. Ґрати встановлено, мабуть, пізніше, бо вони геть не пасують до палацу і псують вікна, оздоблені маленькими амурчиками. В амурчиків відбиті крильця й облущені носи. За ґратами біліють чиїсь обличчя. Одне з них припало до скла — на мене дивляться дивні очі. Я боюся тих очей, страшенно боюся — під шкірою пробігають кусючі мурашки, тіло терпне. Втікаю до мурів, якими оточено руїни замку та палац. І раптом завмираю на місці і відчуваю, як кров холоне в жилах. На вежу виходить жінка. Як вона могла туди вибратися? Білий одяг тріпоче на вітрі, руки розкинуті, її постать нагадує хрест. Але ось вона змахнула руками, ніби зібралася злітати. Ще мить — і з вежі справді хтось летить, наче камінь, кинутий згори. Придивляюся, проте не можу розгледіти — це та жінка у білому чи соколиця, вбита шулікою?

Вона впала з протилежного боку замкового дворища, але якимось чином опинилася переді мною — спочатку соколина голівка із закритими очима та закривавленим дзьобом, а потім бліде, аж зеленкувате, спотворене стражданням і болем обличчя. Я знаю це обличчя, але не можу пригадати імені жінки. Силкуюся і не можу. А вона наказує:

— Втікай! Втікай звідси! Біжи!

Прокидаюся і якийсь час не можу зрозуміти, що це було — сон чи видіння. А може, й справді ще одна витівка мозку, витвір бурхливої уяви? Можливо. Але всі мої сни-видіння так перемішані, переплутані, переплетені, що я ніяк не можу зчепити їх в логічний ланцюг, не те що вибудувати якийсь художній сюжет.

«Може, галюцинації, видіння, незнайомі образи, голоси?..» Що мав на увазі тато, коли запитував мене про це в лікарні? Що це — симптоми? Симптоми чого? Дивно, але мені не хочеться, щоб ці видіння зникали. Не хочеться — і все. Щоразу я ніби розгадую якісь психологічні ребуси. Мені навіть цікаво це робити. Може, колись все-таки розгадаю?

А поки що… Поки що хочу дещо перевірити. І для цього мені конче треба до Києва.

— Навіщо тобі до Києва? — допитується Вікторіо. — Тато захворів?

Хочу ствердно хитнути головою — «Так!», — але не можу. Ну не можу я обманювати Вікторіо, який стільки для мене зробив за ці місяці! І взагалі, в мене, як каже моя Євуся, первісний рудимент чесності, який давно треба було видалити в хірургічний спосіб, як апендикс, бо сьогодні це не тільки не в моді, а й на заваді.

— Ні, — кажу. — Тато тут ні до чого. Але мені дуже треба.

— Що то за такі термінові справи в Києві, що ти не можеш дочекатися, коли подужаєш сама їхати своєю «Ладою»? — пронизує мене жагучим поглядом Вікторіо.

— Повернуся, тоді розкажу.

— Гаразд, кицюню. Я поговорю з шефом і все владнаю. Редакційна машина все одно вже місяць стоїть у гаражі — бензину немає. І грошей на бензин немає. Як казав один мудрий китаєць, не дай нам, Боже, жити в епоху перемін! Якщо заправиш, то Валентин завезе тебе, куди накажеш, — водія разом із машиною віддамо у твоє повне розпорядження.

Киваю: згідна, хай буде так. Все одно це дешевше, ніж брати таксі — до Києва і по Києву. З грошима в мене не дуже. Та й такій кривенькій качечці з ціпком, як я, зручніше добиратися автівкою, ніж потягом чи автобусом.

Але домовляємось: я скажу Чистику, що мені треба на консультацію у столичну лікарню. Тоді він точно не відмовить. А Вікторіо зробить вигляд, що нічого не знає.

— Лади? Ну, гляди ж мені — не видай нашу таємницю, бо буде ну-ну-ну! — Вікторіо по-змовницьки підморгує і свариться на мене вказівним пальцем, як на маленьку дитину.

Виїжджаємо за тиждень, бо Валентин на час вимушеної відпустки гайнув до батьків у село. Довелося почекати. Валентин почув про поїздку і зразу набурмосився — він страшенно не любить їздити до Києва, бо погано орієнтується у великому місті. Якось повіз Чистика на нараду редакторів, то обидва приїхали хворими. Іван Еділович знервувався, бо Валентин увесь час блукав, не міг утрапити за адресою, через що вони ледь не запізнилися на нараду, у Валентина ж тиск підстрибнув через власне хвилювання та безперервне шефове бурчання.

— Та ж там такий мурашник, стільки всіляких знаків — і туди не можна, і те не дозволено, там не поверни, там не стань! А які затори! — цілий тиждень по тому виправдовувався наш водій.