— Хто? — перепитую неуважно.
— Чорнявий такий, на цигана схожий. Сказав, із редакції.
Вона вийшла, але за кілька хвилин повернулася.
— До вас тут… Ні, не з редакції. Це той чоловік, який доправив вас у лікарню після аварії. Він нібито був свідком…
Я хочу крикнути, щоб його не впускали. Нізащо! Ніколи! Але мій переслідувач уже в палаті. Рвучко підсовує до ліжка стілець, сідає, уважно розглядає моє обличчя, відсовує бинт над правою бровою — там, у брові, в мене малесенька родимка у формі зірочки. Хто про неї не знає, той і не помічає. Але звідки він знає?..
— Привіт! Не впізнаєш? Владислав, Романів однокласник. Пробач, заради Бога! Не хотів, щоб так сталося. Чесне слово! А що в редакції вар’ята розіграв… Якось же треба було підійти, а я ж — актор, недавно переїхав у ці краї, до славного міста Одеси. Зараз ми ставимо в театрі «Життя Галілея» Бертольда Брехта. Вживаюся в образ Медічі. А це… такий собі експромт на тему. В принципі, я й не був упевнений, чи ти в редакції працюєш. Побачив, що заходиш у той будинок, вирішив перевірити.
— Я вас не знаю, — кажу. — Ви приймаєте мене за якусь іншу людину.
— Ну це вже чортзна-що! Знаєш! Не викручуйся! — підвищує голос чоловік. — Я вже п’ять днів у вашому місті — приїхав у гості на день, а зачепився он на скільки. Коли випадково тебе побачив… Ладен був задушити. Як ти могла так вчинити? Як? Він же не змушував би тебе… Він… Йому головне було — знати, що ти жива, що з тобою все добре, а будеш ти з ним після цього чи ні — це вже, як тобі совість підкаже. А ти повісила на нього такий тягар. Такий тягар… Він же хотів на себе руки накласти. Розумієш? Ти розумієш?! Роман після того жити не хотів, казав, це він мав загинути. Я тільки хотів дізнатися, як ти живеш, чи є в тебе сім’я. Роман не повірив, коли я йому зателефонував. Сказав, це неможливо, це не можеш бути ти, бо ж ти померла, майже кожна людина має двійника, отож і я, мабуть, зустрів такого. Але ж ти — не двійник. Ти — це ти. Тепер я це точно знаю. А він наказав: навіть якщо це справді ти, але в тебе хтось є…
Відчуваю, як у голові наростає біль. Виник десь посередині черепа, там, де сходяться всі нервові закінчення, і повзе, повзе на скроні, на чоло, на потилицю.
— Що вам від мене треба? Чого ви мене переслідуєте? Я не знаю ніякого Романа! Ви що, з іншої планети з’явилися чи з божевільні утекли? Дайте мені спокій!
На порозі палати — Вікторіо.
— О! Яка несподівана зустріч! Це ж той самий псих, що обмовляв Коперника й Галілея і брехав, що наша кореспондентка обіцяла надрукувати його маячню в газеті. Як він тут опинився? Ану вимітайся звідси, псевдовчений! Чого причепився до дівчини?
Чоловік, що назвався Владиславом, ніби не чує Вікторіо. Хапає мене за руку, благально дивиться і вперто повторює:
— Роман. Ро-ман! Чуєш? Роман Ружин! Із молодіжної газети «Грані». Ти не могла його забути! Не могла! Такого не забувають! Ти просто прикинулася, що забула. Ти корислива і хитра, як лисиця.
— Ні! Не прикинулась! Я не знаю ніякого Романа! І вас не знаю й не знала ніколи! — кричу йому в обличчя і хапаюся за голову, що ось-ось вибухне від болю.
— Нікчема, як і твій таточко! — він обвів мене зневажливим поглядом і пішов до дверей. Вікторіо — за ним.
У коридорі якась колотнеча.
— Що сталося? Хто це? — чую татів голос.
— Та псих один, — гарячкує Вікторіо. — Він уже до нашої редакції приходив, статтю про велику астрономічну помилку приносив. Уявляєте, Коперник і Галілей — невігласи від науки: насправді не Земля крутиться навколо Сонця, а Сонце довкола неї! А тепер чогось тут опинився, до Енни чіпляється, каже, що вона не Енна. Забирайся звідси! І спробуй ще хоч раз з’явитись у мене на горизонті!
— А ви, шановна, навіщо впускаєте чужих до палати? Хочете залишитися без роботи? — татів голос аж скрипить — знак, що він дуже сердиться.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Енна. Дорога до себе» автора Гуменюк Н.П. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Надія Гуменюк Енна. Дорога до себе“ на сторінці 11. Приємного читання.
TextBook