Розділ «Надія Гуменюк Енна. Дорога до себе»

— Привіт, «Ладуню»! Скучила за мною? Тоді біжимо!

Сірий «жигулик» тільки того й чекав. Позадкував до дороги, розвернувся і приклеївся до моєї «Лади». Здається, пінкертон за кермом і не приховує, що стежить за мною. А може, навіть навпаки: хоче, щоб я його помітила і першою заговорила? Може, це якийсь новітній спосіб знайомства? А дзуськи!

Цього разу від нього ніяк не відірватися. Він наче передбачає всі наші з «Ладою» повороти до проміжних вуличок, спритно маневрує на перехрестях, вискакує навперейми, коли скошуємо шлях навпростець через двори. Під час першого такого зіткнення я побачила в дзеркалі заднього огляду зосереджене обличчя водія — не усміхнене, здається, навіть сердите, але досить симпатичне. Зазвичай таким чоловікам нема відбою від жінок. Чого б він гасав за мною, мов якийсь відторгнутий прекрасною половиною людства збоченець?

Вдруге придивилася пильніше. Незнайомець років тридцяти п’яти — очі сховані за модними сонцезахисними окулярами, випнуті вилиці, прямий ніс, повняві губи, насунутий на чоло сірий у клітинку англійський картуз — чоловіки «запали» на цей головний убір після того, як Соломін-молодший знявся в такому самому картузі в ролі доктора Ватсона. Маніяк? Злочинець? Біс його знає.

«Ну що ж, — подумала, — не розминемося, містере Ікс, з тобою в місті — позмагаємося за містом. Тим більше, що швидка їзда мені зараз не зашкодить — зазвичай вона допомагає зняти стрес. А сьогодні день був хоч і короткий, але вельми стресовий».

І ось зі свистом миготять зустрічні машини, у два суцільні зелені сувої зливаються дерева обабіч. Ще кілька кілометрів — і я виїду з центральної траси на міжрайонну дорогу, заверну біля найближчого села на схід, мину ще одне село, навпростець виберуся знову на автостраду і повернуся нею до міста з іншого боку.

Не розумію, як він мене обігнав. Як він устиг це зробити?! Коли? Сірий «жигуль» замаячів метрів за двісті попереду. Водій висунув руку у вікно і подав знак, щоб я зупинилася. Зупинитися? Оце вже ні! Нізащо! Різко гальмую, вивертаю кермо вліво, виїжджаю на зустрічну смугу, щоб зробити розворот, і бачу, як прямо на мене мчить бордовий легковик. Залишається єдиний варіант: із траси — на узбіччя. Моя автівка летить насипом униз, просто на дерево.

«Дівчинко моя, «Ладонько»! Прости, що так підвела тебе!»

Це останнє, що я встигла подумати.

…Іду зеленою сільською вулицею. Дорога піщана. Пісок ще вологий після дощу. Підходжу до подвір’я. Хвіртка, що тільки-но похитувалася на завісах, різко зачиняється переді мною, ніби чиясь невидима рука припасовує її до стовпчика. Намагаюся штовхнути, але не можу. Перехиляюся над хвірткою і пробую відчинити засув зсередини, але він не піддається. На подвір’ї розсипані яблука. Зелені, як рута, а ще жовті й червонобокі, великі і дрібненькі… Дуже багато яблук. Ніби не з гілки, що перевисла через невисокий паркан, нападали, а з усього саду сюди прикотилися. Біля дерев’яної хати, фарбованої вохрою, стоять дві жінки і чоловік. Старша жінка в зеленій безрукавці, накинутій на полотняну блузку, у грубій сірій спідниці, молода — у блакитній сукні із застібнутим біля шиї мереживним комірцем і широкими напускними рукавами, в чорних черевиках-«румунках» із сірою смужкою хутра. Високий молодий чоловік — у темно-синьому піджаку і світлій сорочці. Він стоїть між двома жінками й обнімає їх за плечі.

Ця молода жінка… Це ж я! Я? Ні, це Віра. Але тепер у неї на руках дитина. Немовлятко в білому згорточку, перев’язаному блакитною стрічкою, личко закрите ріжком покривальця. Блакитна стрічка… Отже, це хлопчик. Усі троє дорослих приязно усміхаються мені, але хвіртки не відчиняють. Прошу їх: «Відчиніть! Я ж прийшла до вас!» Вони не відходять від хати — лагідно дивляться на мене і привітно махають мені руками. Тільки тепер до мене доходить: це не вітальні, а прощальні помахи. Жінки та чоловік ніби наказують мені йти далі. Але я не хочу проходити мимо. Не хочу — й усе. Я ж прийшла сюди, до них. Та хвіртка — наче цвяхами до стовпця прибита. Смикаю її з усіх сил, штурхаю коліном, розхитую туди-сюди, готова вирвати із завіс, розтрощити. Очі заливає піт впереміш зі слізьми.

Підводжу голову — у дворі вже нікого немає. Тільки яблука звідкись падають і котяться, котяться до мене. Одне прослизає крізь щілину у хвіртці. Беру його, підношу до обличчя, вдихаю аромат — здається, це антонівка. І прокидаюся.

Голова палає, по обличчю скочуються чи то краплі поту, чи то сльози. Хтось нахиляється, обережно витирає їх, легенько чмокає мене в щоку й відходить. Розплющую очі — погляд впирається в білу стелю з сіруватим пластиковим плафоном і якимись незвично яскравими лампами. Поруч — пристрій з екраном і червоною та зеленою блимавками. Ритмічне попискування апаратури. Отже, я в лікарні. Пробую поворушити руками — спочатку лівою, потім правою. Руки слухняно згинаються в ліктях, пальці чутливі. З ногами гірше — ліва озивається болем десь нижче коліна, а права… Правої не відчуваю. Зовсім не відчуваю. «Мені ампутували ногу! Її немає!» — думаю з жахом і стогну від розпачу.

— Вона прокинулася! — чую чийсь радісний крик. — Покличте лікаря з ординаторської! Хутчіше! Хутчіше! Вона жива! Жива! Я ж казала!

— Привіт, сестричко…

Мабуть, я вимовила це дуже тихо, бо Єва схилилася до самого обличчя, аж вухом моїх губ торкнулася.

— Що ти сказала?

— Привіт, сестричко… — повторюю.

— Енно! Енночко! З тобою все гаразд? Ти не впізнаєш мене? — ледь не плаче Єва.

— Ти Єва. Найкраща у світі подруга. І сестричка…