Розділ «Надія Гуменюк Енна. Дорога до себе»

Кілька днів у медичному училищі все-таки минули недаремно. Там я познайомилася з Євою. Єва якось зразу прилипла до мене і дуже тішилася, що ми будемо сидіти за одним столом. Коли ж дізналася, що забираю документи, надула губки: як то можна не хотіти навчатися в медичному? Хіба нормальна людина може цього не хотіти? Та якби її тато був лікарем, та якби вона мала таку підтримку, та якби їй обіцяли таку роботу… Вона дорікала мені, сварила, але ходила слідом, як нитка за голкою.

Тепер Єва ображається, що я не хочу говорити ні про Гену, ні про Ігоря, ні про Вікторіо. А що я маю сказати тобі, Євусю? Що? Що Гена сам утік від мене, коли почув, що нічого не пам’ятаю про своє дитинство? Він же навіть не запитав, чому не пам’ятаю. Просто глянув підозріло, як на схиблену, і більше не прийшов. Люди — допитливі істоти, дуже допитливі. Вони не терплять загадок, їм конче треба знати про собі подібних геть усе, аж до найменших подробиць, аж до вивертання нутра, особливо про те, що стосується дитинства. Чомусь дитячі літа найбільше всіх цікавлять. Може, й справді саме в них закодовано суть і сенс, закладено програму майбутньої долі людини, може, саме там першопочатки наших «я»? Людина з частковою пам’яттю — неповноцінна та небезпечна, її втаємничення викликає майже містичний страх.

З Ігорем ми намагалися зайти у щось серйозніше. Життя його вже добряче пошарпало — одружився, розлучився, пережив депресію, змінив кілька робіт, поки врешті не зачепився зі своїм клавесином за вокально-інструментальний ансамбль при обласній філармонії. Та й мені вже не вісімнадцять. Нам було про що поговорити, ми мали багато спільних точок дотику. Якби ж я була нормальною жінкою… Якби ж душа не скімлила, як бездомне цуценя. Чого вона скімлить? Чого я не можу почуватися щасливою? Імітація не допомогла. Він, уже раз обпечений нелюбов’ю, відчув, що це — тільки імітація, не більше. Чоловіки мають до цього якесь своє особливе чуття. Я лиш зітхнула полегшено, коли він сказав про це і пішов. Ніби тягар із плечей скинула.

А Вікторіо… Ну до чого тут Вікторіо?! Він любить поговорити про літературу, а поговорити, крім мене, ні з ким. Це міф, що журналісти — люди начитані. Нашу Людмилу найбільше цікавить те, чи знайде чоловік роботу після закриття заводу і чи вигідно вона змоталася на польський базар. Лорочка вихваляється модними манатками, що їх невідь-звідки дістає її психозний і ревнивий благовірний Антон. Льоник, здається, навіть спить, обнявшись із пляшкою. А шефові ніколи розмовляти — він увесь час крутиться у «верхніх ешелонах влади» і тримає над головою наслинений палець, щоби першому знати, куди вітер віє, і могти вчасно змінити курс корабля. І тільки ми з Вікторіо носимося з новими журналами, в яких нарешті відкрито заборонені теми, проковтуємо книжку за книжкою, ніби від того залежить доля світу. Тому Вікторіо й хоче зробити з мене журналістку, каже, що тепер потрібні мислячі, небайдужі та сміливі «акули пера». Я ж сміюся, що ніколи не буду акулою, а якщо колись і доведеться стати рибою, то хіба маленькою сріблястою сардинкою.

Жоден із них не змушує моє серце прискорено битись. Але я не Снігова королева. Ні, дорога моя Євочко! Якби ти могла зазирнути в той мій сон… Якби ти зуміла… Якби знала, як самотньо мені буває ночами, яка туга підступає… Але за ким? За ким я так тужу? Кого люблю? Іноді здається, що бачу в повітрі обрис чийогось обличчя. Ніби знайомого, ніби десь баченого. Приглядаюся — а воно зникає. Розумію — це тільки моя уява, тільки химерні візерунки, творені вітром. І знову ловлю себе на тому, що когось чекаю, а кого — не знаю. Навіть у снах не бачу. Коли б я узялася пояснювати це тобі, моя щебетухо… Уявляю, як здивовано ти б стенула плечима. В тебе ж усе так просто і зрозуміло: любов, зрада, розчарування, знову любов. А якби мої думки почув хтось у мене на роботі… Хіба що Вікторіо цілком серйозно сказав би: «Енно! Пиши вірші!»

Він чомусь вважає, що в дитинстві я писала. А може, й справді? Чогось же я пішла на філологію, всупереч волі батька. Чомусь же я опинилася в редакції, а не в лікарні чи аптеці. Щось вело мене сюди. Тоді сон, що наснився мені цієї ночі, можна пояснити дуже просто. Це витвір моєї творчої уяви. Відомі ж випадки, коли уві сні приходили і розв’язки складних математичних задач, і сюжети художніх творів, і навіть геніальні наукові відкриття. Вранці треба було тільки записати те, що приснилося, і все — шедевр готовий.

Десь читала, що мозок людини задіяний лише на десять-п’ятнадцять відсотків. Подумати тільки — всього на десять-п’ятнадцять відсотків! А що ж приховано в тих вісімдесяти п’яти чи дев’яноста? Який величезний потенціал! Вочевидь, інколи, у виняткових випадках, посеред сну, мозок раптом вмикає часточку отих своїх незадіяних нейронів і видає те, до чого людина не могла додуматися вдень. Може, і мені варто записати свій сон? Трохи дофантазую, і вийде пристойне оповідання. Його можна назвати, скажімо, «Перша зустріч». Або «Не та невістка». Або «І краялося серце навпіл». І все-таки… все-таки… Творча уява, якою б дивовижною та фантастичною вона не була, випливає з життєвого досвіду, з побаченого, почутого, пережитого. А я ніколи не бачила цих людей, цього села, цієї дивної дерев’яної хати. Я ж народилася і виросла в місті.

— Енно, сьогодні часом не повний місяць? — Вікторіо вбігає до кабінету і падає на стілець. — Бо вже почалося. Якийсь псих так дістав, що я пригрозив його з’їсти, як аборигени Кука.

Гортаю настільний календар. Ні, до повні ще два дні.

— Уявляєш, зайшов якийсь тип, потоптався біля порога, як голодна коза на прив’язі, покахикав нервово в кулак, а тоді з таємничим виглядом промекав, що приніс сенсаційну статтю. Я вже й вуха, як локатори, налаштував — думав, справді щось цікаве. А він починає вішати на мої персональні локатори третьосортну локшину: мовляв, даремно Коперник сорок років писав свою роботу «Про обертання небесних сфер», його теорія про геліоцентричну систему світу — повне фуфло, і Галілео Галілей також помилився — Земля не обертається навколо Сонця, це Сонце крутиться довкола Землі. Він, тобто цей тип, гарненько все дослідив, проаналізував і тепер може стверджувати…

Я порадив йому відправити цю «сенсаційну бомбу» в журнал «Ненаукова фантастика». А він тоді: «А ваша кореспондентка казала, що це дуже цікаво і ви надрукуєте». — «Яка ще кореспондентка?» — запитую. «Ірис-с-с-ка… М-м-м… Хвамілії не помню. Може, підкажете?» — «Не пам’ятаєте, — кажу, — бо такої в нас немає». — «А куди ж ви її поділи?» — «Зварили, — кажу. — В борщі. І з’їли. Навіть кісточки обгризли».

Бачила б ти, як він на мене витріщився! Як на живого Лектера Ганнібала. Але, думаєш, пішов із приміщення? Аякже! Йду собі коридором від шефа, а він — назустріч, із приймального відділення друкарні видибує. Мабуть, і там пропонував свій спізнілий донос на Коперника і Галілея. Побачив мене — голову в плечі і бочком-бочком, попід стіною та й до виходу. А я зубами йому вслід — клац-клац-клац, ніби збираюся вкусити! Цирк на дроті! То це не ти його обіцянкою обдарувала?

— Ти про що? Хіба я схожа на іриску? Мабуть, то таки наближення повні так на редакцію впливає.

— Я подумав, може, ти й справді назвалася Ірискою, щоб збити його з пантелику. Ну хто ще міг би так назватися? Ти ж у нашому прагматичному колективі — єдиний романтик і вигадниця. До того ж дійсно на солоденьку цукерочку схожа.

«Еге ж, — думаю, — оближися, тореадоре! Ніби я не розумію, що ти зайшов, аби побазікати зі мною». А вголос:

— Шановний Вікторе Георгійовичу! Доводжу до вашого відома, що, по-перше, я ніколи нікому не рекомендувала особу Енни Сніжницької як кореспондента нашої славної газети, по-друге, ніхто до мене не звертався із жодною статтею, а по-третє, моєї освіти цілком достатньо, щоб вибрати правильний варіант між геліоцентричною системою світу Коперника та маячнею якогось психа.

Але повня цього разу явно не збіглась з календарем. Або ж до календаря вкралася помилка. Бо у другій половині дня до редакції валом повалив дивакуватий люд. Двоє активованих місячним світилом візитерів дісталися й мені. Жіночка передпенсійного віку у вишневому, в стилі тридцятих років капелюшку з вуаллю, заколотою над крисами, принесла віршовану подяку лікареві, який врятував її від атипової ангіни. Вірш нагадував пародію, до того ж написану суржиком. Я порадила їй подякувати своєму рятівникові прозою — краще нормальна проза, ніж погана поезія. Вона страшенно образилася. Я, наївна, не зразу збагнула, що для неї було не так важливо висловити вдячність, як продемонструвати свій поетичний талант, досі не визнаний людством.

Зрештою відвідувачка гордо заявила, що поскаржиться головному редакторові. Якщо вже вона платить за оголошення, то може писати в ньому що завгодно, і мої поради їй — як лисому гребінець. Вона грюкнула дверима і таки пішла до шефа. Але від нього не повернулася. І я подумки подякувала нашому Чистикові, що він став на мій бік.

Дідусь, що зайшов наприкінці робочого дня, обурився вже тому, що за оголошення треба платити. «Як? Газета ж для того, щоб допомагати людям. Я кров проливав, я це місто будував, а тепер ви з мене два рублі за оголошення требуєте? Капіталізм хочете завести?! Не пройдьоть, буржуї!»

Тут уже мені довелося йти до головного, щоб поставив на дідусевому тексті своє факсиміле — як дозвіл в особливому випадку на безкоштовну рекламу. Дідусь ще довго скаржився комусь біля входу до редакції на нові порядки. Я обійшла його і побігла до автостоянки.