Розділ «Юр Логвин Закляття відьмака»

І, коли привиди ввечері прийшли ще раз і наймит допомагав панночці перелізти через пакілля, він навмисне подав її пляшку вина так, щоб вона впустила її і розбила. Вона розплакалась, а Варава її заспокоїв, сказав, що в нього є пляшечка доброго вина. Він же побіг до хати і приніс своє вино. А там уже було таке зілля, що робить людину зовсім дурною…

Панночка підпоїла Стрільця, і він так її розторсав, що вона ледь перелізла назад через пакілля…

Наймит знов за ними пішов і підслухав, що панночка про боярина Сергія казала, Ніби він так шаленів спочатку, а потім змучився від любощів, що не міг з ліжка встати і двері за нею зачинити… І зразу ж злодюга побіг до садиби і задавив боярина Сергія! Для чого? А тому, що, я вже казав, у боярина Сергія були дві надзвичайні коштовності: золотий оберіг і золотий хрест із п’яти зрослих перлин з чотирма лалами. Варава задушив боярина Сергія, бо інакше він не міг би загарбати оберіг! Він украв лише золотий оберіг. Більше нічого не чіпав. Жодного пула мідного, жодної московської дєньги! А з того змійовика можна було накарбувати не менше копи угорських дукатів! Щоб зовсім заплутати сліди, він витяг боярина з дому, переніс до стайні й кинув під копита коню вороному. Славний був кінь! Коня злочинець теж напоїв зіллям. Звідкілясь він того зілля приніс із собою. Або з Криму, або з Угрів з-за Карпатських гір. Так дід мені казав. Бо дід усе випитував у тих, хто був у садибі того дня. Яка шкіра була — суха чи мокра, як грива, як морда виглядала в коня? Чи була в нього на зубах слина чи піна? І якого кольору?

Всіх-всіх, кого тільки міг, повипитував дід. А потім у перевізника, що жив неподалік на Либеді і облупив коня, дід чи купив, чи виміняв гриву від того коня. Бо кінь був неабиякий, а октаз — вороний із золотавою гривою. Дід щось із тією гривою довго мудрував — посік, потовк, настояв на якомусь зіллі й дав поросяті. Як воно оскаженіло як стало слину пускати! Репетувало й бісилося, мов його причащали! Але нічого — не здохло!

Той злочинець кинув під копита обпоєному коню нашого славного витязя! Власний аргамак-октаз потовк тіло свого хазяїна! Он як!!! Якби боярин Сергій мав хоча б двох вірних псів, такого б ніколи не сталося! Скільки мене Бурий від смерті та біди рятував! Якщо в тебе неспокійне життя — без вірного й лютого пса загинеш! Якщо ти любиш тихе й сите життя — теж без доброго собаки не проживеш, бо хто тебе і твої гаразди від злодіїв-татів захистить?! Мене як Бурий врятував від отрути. Я був ще парубчаком, але ярий понадміру. І таємно злигався з молоденькою вдовою. Така чорнява та пухкенька! Як згадаю, то й зараз серце тьохне!.. Все їй було мало моїх пестощів. Усе мене добре пригощала, особливо вином. Як вип’ю того вина, так зразу і роз’ятрююсь. І подумав я, що, певно, вона туди щось підсипає. Пішов до однієї відьмачки-знахурки й купив дрібочку зілля, що молодиці коханцям у вино підсипають. Спочатку та відьма-знахурка — ні та ні, немає в мене такого. Та, коли я припечатав до столу півгроша лядського, зразу в запічок і витягла кілька маленьких сухих бадилиночок… Перед побаченням я дав Бурому добре рознюхати пучечок зілля. І, коли ми до вдовиці зайшли, я й собаку в хату завів на ретязі. Вона каже: «Зараз же виведи з хати собаку! Чи ти здурів — до чужої оселі із псом пертися?! Я боюся твого людожера!» А я їй кажу: «Він одну річ виявить, і я його зразу вижену геть!»

Дав ще раз понюхати, в рукаві, те зілля. Бурий чхнув, потер лапою носа, а тоді до печі як потягне мене. Стає дибки й тягнеться до козубочка в закапелочку від комина. Я туди рукою — там отакусінька полив’яна пляшечка. Я вхопив пляшечку. Удова як крейда лицем збіліла, руки до пляшечки тягне. А підійти боїться. Бурий на неї свої іклища вишкірив! Він ніколи ані гарчав, ані гавкав! Дід мені пояснив, як його так навчити! Я був дуже здібним учнем свого славного діда! Тільки хіба про тую славу діда хто знав?! І в цьому теж була його слава!.. Я тоді й кажу вдові: «Ти мене приваблюєш зіллям. Я знаю, хоч я ще молодий: кого таким зіллям частують, той потім безсилий стає!» І примусив її випити всю ту глиняну пляшечку.

Вона і так і так викручувалась. Я тоді її настрахав, що або собаку нацькую, або попу скажу їхньому, у кого вона чародійське зілля купувала і для чого! Ну, їй нема куди подітись — випила…

А в боярина Сергія собаки не було! Жодного! Отож цей наймит Варава як задушив, то скрізь ізсередини двері повідчиняв та й пішов на світанку до своєї жінки. А та все його підбивала піти та подивитись, що там трапилось, бо цілу ніч була якась колотнеча. А Варава їй: «Сиди тихо! Нас не стосується. Ми йому слуги-наймити, а не охоронці!» Як зійшло сонце, то якраз у цей страшний день повернувся на хутір Книжник. Побачив, що в садибі не так, витяг із хати Вараву й наймичку і побіг до перевізника. Наказав осідлати кобилу і мчати до міста. Сповістити воєводських писарів на Горі про загибель боярина Сергія.

В обід хутір був повен усякого державного та церковного люду. І Білий Лицар зі своїми головосіками. Все там служилі люди розшукували, розгрібали. І все списували, хто що із приявних на хуторі говорив. Усі добра, від срібла-злата до кожухів гаптованих, описували. Але й до ночі не встигли всього переписати! Тому й лишились на хуторі ночувати. Хто сидів біля вогнищ, хто в хаті у наймитів відпочивав, а хто в млині разом із Книжником. Бо там він собі кубло влаштував. І, хоч сторожу виставили на ніч і біля небіжчика в світлиці читали ченці, хтось уночі проник і найдорожчі золоті речі викрав. Усі кричали про ману! Це не привиди, брехня! Це хтось із сторожі, саме вони підсипали під ранок у багаття якийсь порошок, і всі подуріли. Книжник розповідав, багато років після всього, що він сам бачив, уже після других півнів, як над тухнучим багаттям поплив якийсь густий-прегустий дим. Усі три багаття і сторожу коло них оповив цей дим і змішався з туманом, що напливав із ручая, і все, аж до самого піддашшя будинку, вкрилося імлою. Цей туман висів недовго — до вранішньої зорі. Та, певно, цього було досить, щоб захопити скарби. Потім усі тільки й говорили, що то привиди приспали дурманом сторожу й повитягали з комори срібло-злото! Особливо тому люди повірили в чародійство, бо коли зайшли нагору, до бояринової опочивальні, то в нього в скрині лежав людський кістяк, вбраний у сукню жінки Білого Лицаря!.. А вранці після того запаморочення люди знову зайшли до будинку боярина Сергія, і вже ні кістяка, ні черепа, ні сукні не було!.. Неправда — все те влаштували пси Білого Лицаря. Власне, один з них — найхитріший і найспритніший, венецієць Мікело. То він дурманним порошком засипав багаття. Він і допоміг Білому Лицарю загарбати німецьке золото. Те саме золото, за яким він полював аж від самих німецьких земель.

Я не знаю, скільки гривень золота вони взяли. І ще вони наші старосвітські скарби взяли, а такі, яких вже ні в кого ніде по скарбницях немає. І барми, і рясна, і колти княжеські, і перстені, обручки, златоглави-пояси ковані, агатові печатки та хрести натільні!!!

Проте не дав Бог тішитися Лицареві усім цим добром. Його небавом отруїла ключниця. Коли вона взнала, що скарб боярина Сергія в лабетах Білого Лицаря, то стала така запобіглива та ласкава, що він не міг нарадуватись. Вона ж у найкращої відьмачки-лікарки викупила найдорожчого дурману та зілля, що найосоннішого чоловіка робить ярішим за жеребця. І так його тим нагодувала, так обласкала, а коли ще й дурману дала, то він їй сказав, у якому гаю і де сховано бояринове золото. І дав ключа від своїх скарбів. Бо до того вона ключа не мала, хоч і була ключницею! Він їй сказав: «По-перше, я тобі вірю! А по-друге, навіть як ти і вкрадеш із моєї скрині, то в мене в стократ є проти того золота! Цей схизматик недарма поклав усіх своїх байстрюків — найбільший міх золота з усього ордену саме йому дістався! Але, видно, він заборгував своєю удачею нечистій силі. От вони і прибрали його до себе! А нам здобич!»

Так і досі не можу зрозуміти — невже він справді вірив, що боярина Сергія замордували привиди?! Може, тому, що в його голову не вміщалося, що можна найбагатшу людину в Києві задушити і все в домі — і срібло, і злато, і каміння, і зброю — лишити незайманим?!! Їй же Богу, я думаю, що то в нього саме через такі думки була віра в привиди!..

І от серед ночі, коли вона його обпоїла, вже цього разу смертельно, вони удвох — небіж Лицаря і ключниця — полізли в комору. Відчинили одну скриню, а в ній тільки дрібна монета, сміття. Дєньги татарські, московські та лівонські шилінги. А ні одної калити із празькими грошима, ні жодного гамана із угорськими немає! Стоять вони і сперечаються, чи то навмисне їм Білий Лицар' підстроїв, чи хтось до них побував і пограбував скриню раніше, ніж вони до неї дісталися.

Сперечалися вони, сперечалися та й не почули, як Білий Лицар до них підібрався. Всю їхню розмову почув. Все йому прояснилося. І кинувся він на змовників і вдарив красунчика у стегно. Та тому що Сусанна, ключниця, його обпоїла отрутою, то вже тієї твердості не було в руці. І він попав йому в стегно, хоча все ж добре потнув єломанню! Ще й через рік кульгав і час від часу хворів. Але Білий Лицар був отруєний зіллям і вже був не той знаменитий рубака. Тому ця паскуда змогла схопити ослін і вдарити ним в горло. Якраз у яблуко! Білий Лицар захитався. Сусанна вхопила якусь там зброю і вдарила свого підстаркуватого коханця у бік. І теж добре попала. Він відступив, а що був обпоєний, то в голові його не було твердості. І зі страху, дурний геть від зілля, він кинувся тікати!.. Його кухарчук тим часом встав серед ночі, щоб перевірити, як тісто підходить. Хотів пампушки з часником на сніданок спорядити. Почув він той гармидер у домі. І йому наче якийсь внутрішній голос сказав — чиниться злочин. Тому він вискочив із кухні не з порожніми руками, а з найбільшим колієм! Він до дому, а на нього вивалився Лицар та й шаблею сіконув. І зачепив кухарчука по лобі. Так — злегка і навкіс. Тільки шкіру розтяв. Ну, крові приснуло. Але так, подряпина, не рана. А кухарчук згарячу його колієм з калюхи. Смертельна рана! Тут у Білого Лицаря голос видобувся, і він сказав кухарчукові, що його зрадила ключниця, разом із своїм коханцем, Лицаревим небожем, збиралась пограбувати і вбити. Кухарчук хотів покликати людей, щоб схопити підступних злодіїв. Та Лицар сказав йому, щоб він тікав мерщій. Бо не хоче прижиттєвої ганьби, що пригрів у своєму гнізді цих смертельних гадів. Крім того, якщо кухарчук потрапить до стражників, то з нього вичавлять зізнання, наче він сам і забив Лицаря!

І тоді йому, поспільній людині, доведеться відповідати перед воєводським судом. І його чекає меч ката або зашморг. Треба тікати кухарчукові. І дав йому перстень свій як знак для свого старого наставника, теж лицаря. Щоб він у себе переховав кухарчука, поки вщухне вся ця веремія…

Я ж гадаю — Лицар знав воєводських катів, знав, що вони так притиснуть хлопця, що той все визнає, що йому вони самі й скажуть! А те, що він дав перстень — охоронний знак для старого Лицаря, свідчить, що він признав у кухарчукові свого байстрюка. Видно, повипитував його про все чи якісь інші сліди вивідав і розгадав. І зрозумів: кухарчук — то викрадений син його служниці… Він, Білий Лицар, видно, і сказав Ількові, де схований золотий скарб. Бо інакше нічого б не вийшло!.. То дарма патякали, що коли Ілько спіймав Сусанну, то вона йому і виказала схованку! Бо якби Сусанна знала місце золота, а не просто гай, в якому скарб закопано, то хіба б вони із небожем не заволоділи б скарбом і не втекли світ за очі? Хоча б у Галичину чи за Карпати-гори? Адже і там наша мова і наша віра. А з таким золотом не пропали б! Звичайно, ризик завжди є, що в чиїсь пазурі потрапиш. Але ж хіба щастить тому, хто не ризикує?

І те свідчить, що Ілько був сином Білого Лицаря — старий вчитель все літо вчив Ілька збройному звичаю і різним хитрощам вояцьким. А після того вивів хлопця повз сторожу з міста… І потім майже цілий рік Ілько волів та іншу худобу ганяв на ярмарки по землях київських та житомирських. Він наполегливо шукав сліди убивць Білого Лицаря. Небожа він забив. Хоч на коні й на дибі він волав, що не вбивав він небожа. Сказав, що смертельно поранив приятеля цього триклятого небожа, злодія і заброду на прізвисько Лях, а сам небіж утік. А Сусанну кухарчук схопив, скрутив і віз на коні до Києва. Та вона, справді, була відьмачка навчена, вночі вивільнилась із повороззя. Вкрала кращого коня і втекла.

А дід дуже поважав Ілька. І не тому, що Ілько добре нам платив за дичину. А тому що Ілько хоч і байстрюк, але ж кров у нього була набагато — гай-гай, наскільки! — вища нашої, а він ніколи не виявляв до нас ніякої зверхності. І ще дід тому дуже поважав Ілька, що той знайшов і заколов убивцю свого батька. Ці троє злочинців — небіж, його приятель на прізвисько Лях і Сусанна — влаштували засідку на Ілька. Але він їх перехитрив і заколов обох чоловіків кончаром. Кончар був у нього схований у гирлизі висвердленій! Дід нишком показав мені тую гирлигу — вона стояла поруч із рогачами, кочергою та лопатами у закутку біля печі… Тож я й скажу вам — якби старий вчитель Білого Лицаря не замовив слова воєводі за Ілька та якби сам Ілько не передав скарб Білого Лицаря воєводі, то згноїли б Ілька в узилищі. А так його випустили, і він на якісь монети винайняв старий заїзд-розвалюху в подільських міщан. Він став готувати сам і порядкувати, що вже за два роки перед Єдигеєвою чумою його вже всі знали. І ходили до його харчевні не стільки випити, як поїсти та посидіти в затишку.

І мати Ількова віднайшлася — вона все покинула й зачинилась у монастирі. Але я її ніколи не бачив, бо ми з дідом до того монастиря на прощу не ходили. А під час татарської погибелі мати загинула.

Ну а Варава, убивця боярина Сергія, отруїв свою невінчану жінку наступного року. Ту саму, що малого Ілька вкрала. Десь аж за Житомиром він обвінчався із молоденькою вдовою і тримав заїзд. Досить великий і багатий. А сам нічого не робив. Лише рибалив і в карти з постояльцями грав та ще в кості. Його молодиця всім правувала. А потім якось завітав до заїзду лікар Окиша. Геть зубожів та підупав. Зразу він упізнав Вараву. Варава не відрікався. Окиша йому все розповів про київські справи. Що все вщухло, що можна вертати. І тоді вони удвох поспішили до Києва, бо вже осінь настала. Варава послав Окишу витягти золотий оберіг — він його забив під кору старої липи неподалік від хутора. Ми якраз тоді були в тому місці й бачили Окишу і Вараву з кіньми. Дід сам не пішов і не виказав осочникам цих злодіїв. Він послав нашого собаку до осочників, які були недалеко в той день. І дідів собака повів осочникових псів до схованки Варави і Окиші. Осочники зрозуміли, що то щось таємниче, і погнали й собі за собаками…