Розділ «Юр Логвин Закляття відьмака»

Отож на двох конях Ілько з Сусанною манівцями пробирались до Града. Настала ніч. Вирішив Ілько спочити. Прив’язав Сусанну до дерева, сплутав коней. Не випускаючи з рук оголеного меча, прихилився під деревом поспати. Але я ще раз кажу — Сусанна була вправна відьма. Коли став він засинати, почала якийсь такий заговір говорити, що Ілько уві сні чув усі її слова. Стала вона навіювати йому свої думки, що він, сонний, встав і, не розплющуючи очей, розтяв мечем линви на дереві. Так само не розплющуючи очей, знову сів під дерево й надалі спав. Сусанна все інше повороззя сама розплутала. Але ж яка спритна — не підлізла до Ілька, щоб поцупити в нього зброю і гроші. Вона скоріше до коней полізла, почала відв’язувати від дубочка. Кінь і заржав! А все тому, що її обереги забрав Ілько і сили її зменшились. Від іржання Ілько прокинувся. І побачив — Сусанна зіщулилась біля коней. Тут з нього відьомська омана спала і він кинувся, як шуліка, до цієї триклятої відьмачки. Страшенно лютий був на неї і на її красунчика коханця: довелося йому через них і ховатися, і чужим ім’ям називатися, і манівцями ходити. Прихопив за горлянку і-почав душити. Коли на хвильку відпустив її, вона йому пообіцяла за життя та свободу Лицарів скарб. Тоді він скрутив її втретє і, не відпочиваючи, серед ночі погнав коней до Києва. До схованки з лицарським скарбом.

Цього разу вона його не дурила. В корінні старої липи неподалік від Лицаревої пасіки було сховано і срібло, і злото. Ілько-кухарчук її не розв’язував і з коня не знімав, поки не вибрав увесь скарб зі схованки. Тільки тоді зняв її з коня і розплутав. І тут вона заходилася спокушати його і словами, і тілом. Ну хіба звичайна хвойда мала б сили й снагу після таких поневірянь та ще й когось спокушати?! Відьма! І, хоч той бідний Ілько стільки через неї потерпів, вона його так розпалила, що він із нею согрішив! А воно ж відомо, що, вкусивши гріха, душа людини слабне. І ця паскудна, сатанинська личина вимолила в нього і життя, і волю! Ну що поробиш? Слабка людина від початку свого роду. Я не картаю Ілька за його слабкість. Хоча б на його місці цю відьму нізащо, ну як би вона мене спокушала і чим би не задобрювала, ніколи б не пустив у світ! Щоб вона своєю чорною, хтивою утробою світлих і невинних спокушала?!

Для Ілька то ще не всі спокуси були. Ще довелось йому багато образ зазнати. На Горі в замку не повірили, що він все срібло-злото Лицареве приніс. Навіть в узилище його посадовили. За нього і той старий лях-лицар, і навіть родич Лицаря жмудянин Йонас прохали. Йонас в усіх тих вереміях при здоров’ї і глузді лишився. Був не дуже мудрий чоловік, але правдивий, хоча й литовець. Ілько-кухарчук віддав усе: обох коней, зброю Білого Лицаря, і срібло, і злото до останнього динарія. Там, на Горі, судді та писарі особливо допитувались, чіплялись, намагались вивідати: чи не було в скарбі золотого змійовика?.. Чому вони так старалися? Бо серед монет у Лицаревім скарбі були два золоті хрести і золотий перстень з гаком для напинання тятиви. Обидва ті хрести і перстень належали Сергію Стрільцю. То виходить, що їх потяг Білий Лицар у садибі Сергія Стрільця. По тому вже, як його донька-привид задушила славного київського воїна? Саме так воно й виходило! І нікуди від цієї гіркої правди не втечеш!..

Ох, як же там, на Горі, всі ліпшії люде аж трусилися, так хотіли загарбати той вельми знаменитий і могутній оберіг!..

Та оберіг їм не дався! Він зблиснув, засяяв на мить востаннє зовсім в іншому місці. Золотий оберіг тихо лежав собі більше року в надійному схроні. Поки за ним не повернувся наймит, саме той, що служив Сергієві Стрільцю останню зиму. Наймит першим зайшов до світлиці, де загинув удавлений Сергій Стрілець. Він пограбував загиблого, в першу чергу зняв з нього могутній оберіг. Сховав оберіг під корінням старезного дуба неподалік від ручая. Потім, про людське око, побув якийсь час на хуторі і втік із жінкою на Волинь. Там він на гроші, що дали йому привиди, весело зажив. Купив не хатку, не коня чи поля шмат. Він купив собі заїзд із корчмою! Добрий заїзд у хорошому місці — при битому шляху на Волинь та далі в лядську землю. Його жінка всіма справами заправляла. А як відомо, коли хто з бруду та голоду підіймається вгору, той намагається вдовольнити всі свої невдоволені забаганки та мрії. Тож він і пиячив, і об’їдався, чи спав цілий день, чи на риболовлю ходив або по раки на болото. Жінка — навпаки. Була наймичкою, а тепер хазяйкою стала! Та ще в такому заїзді! То вона все коло господарства впадала. Не дуже журилась, що її чоловік щодня п’є та по рибу ходить. Але коли він уволю від’ївся, відіспався, то почав по  інших корчмах ходити та роздивлятись. І нароздивлявся: на другім кутку завів собі полюбовницю, молоду шинкарку-вдовицю. Хтось добрий і доказав наймичці про її підстаркуватого джигуна. Ну вона йому й виказала все, що думала і що хотіла. Та ще й пообіцяла виказати владі, як він ті гроші у привидів заробив! Як обдер з усіх вікон та дверей папірці з молитвами.

Він не став лаятись, як раніше, та бити жінку, а перепросив і сказав, що більше нікуди й ні на кого й не подивиться. Ну, його дружина, наймичка, дуже зраділа, що він став такий добрий та лагідний. Він їй і каже, що піде по рибу на озерце, а вона нехай подивиться коней та запряже, щоб їхати на ярмарок. Вони давненько нікуди удвох не їздили, тому вона ще більше зраділа. Отож він пішов на озера линків топтати. Вона по господарству все клопоталась. Потім пішла до коней. І тут вороний кінь — точнісінько такий, як у Сергія Стрільця, тільки гриву мав не сиву, а полову — як зардиться, завихає, як копитами засіче! Вона — у крик, а кінь її збив на землю і почав передніми копитами сікти. Поки люди прибігли, вороний уже її смертельно понівечив. Одна челядь побігла на озера до наймита, а другі — в містечко до лікаря. Лікарем там виявився Окиша! Він зразу побачив, що то смерть не природна, а влаштована хитро та вміло. Коли він і наймита побачив, то зразу впізнав його, хоч наймит і одяг, і зачіску змінив. Бо колись у Києві вони не раз іздибувались у корчмах на Подолі. Навіть, бувало, співали за одним столом. Наймит і не збирався ховатись перед лікарем Окишею. Він пояснив йому, що жінка через дурні ревнощі хотіла владі на нього наклеп зробити. А Окиша, щоб показати своє лікарське знання, назвав наймиту зілля, яким той нагодував коня. Ну, вони удвох поховали наймичку і так жалібно співали на поминках у два голоси, що й самі плакали, і всі навколо плакали. Потім удвох подалися до Києва. Тільки не широким шляхом, а манівцями, балками та лісами, чагарями та яругами. Ніхто їх ніде ні разу не перестрів.

Не здибались вони ані з ловцями княжими, ані з осочниками-сторожами, ані з подлазниками, ані з княжими конокормцями. Коней вони лишили в ліску, хоч і важили дуже — будь-хто міг їхніх коней звести. За кілька верстов сховали коней і далі пішли пішки. Та все одно наймит сам не підступив до сховища. Надіслав по золотий оберіг до заповітного дуба свого нового друга Окишу. А Окиша порпався, порпався, поки нарешті не віднайшов цю величезну коштовність! Він довго милувався золотим кружальцем, зовсім не криючись. Потім наймит казав, що аж на відстані сотень кроків від нього золоті зайчики стрибали по стовбуру осокора. Наймит кляв усе на світі, але й звуку не подавав. Щоб не зрадити себе. Нарешті лікар Окиша намилувався золотим оберегом і пішов до наймита. Він проліз через густий чагар і віддав наймиту скарб. І спитав, чи немає в того хоч трохи вина.

— Є, — сказав наймит. — Тільки настояне на травах. Небіжчиця щось там приворотне настоювала, щоб я од неї не бігав. Ти такого не питимеш. Трава перебиває смак вина.

— Нічого, давай швидше! — відповів Окиша. — Потім вип’ємо доброго… Не вперше бачу цей оберіг. Але тільки тепер, тільки зараз зрозумів, яка йому ціна і яка сила в цьому кружальці! Дай випити, бо мені аж руки тремтять.

Він видудлив до краплі всю пляшку! І вони пішли до схованки коней. Аж раптом, мов грім з ясного неба, почулося навісне гавкотіння, навіть сурма заграла. Наймит зрозумів, що то по їхніх слідах женуть. Значить, хтось їх вислідив і дав знак. Він страшенно розлютився на Окишу, бо той довго й по-дурному виставлявся біля хутора. У дикій люті він вдарив ножем Окишу і побіг потаємною стежкою. Відвернув від коней і попрямував до схованого озера. Собаки прихопили його над самісіньким берегом першого Корчуватського озера. І він пожбурив золотий змійовик межи пеньки та коріння. Там і намулу було по пояс. Гибле місце, найгірша частина озера!..

А лікар Окиша, перш ніж зійти кров’ю, розповів, хто він і що робив тут разом з наймитом. Певне, те зілля було дурманне, а може, то була отрута в глиняній пляшці, але помирав Окиша весело — щось співав, усміхаючись. Тільки не можна було дібрати, бо останнє дихання в ньому завмирало.

Наймитові така легка смерть не дісталась. Пси його добряче погризли, перш ніж осочники підбігли та вгамували їх.

Його мордували Вітовтові слуги на Горі. Все випитували про інші скарби та алхимницькі гроші. Але він нічого не міг їм цікавого розповісти. Проте за інші злочини, а за ним з молодості тяглася кров, наруга і розбій, — його присудили повісити на шибениці. Перед Драбською брамою.

Як його привезли на коні, із зав’язаними руками, і накинули на шию зашморга, він дуже-дуже пильно вдивлявся в натовп. Когось шукав. Так всі казали, хто там був. Я ж думаю — він шукав того диявола, який колись підбив його стати на кривий шлях розбою і головосіку. Диявол не спить! Тому завжди треба творити охоронну молитву й робити добрі діла власними руками. Бо як тільки ми забуваємо молитву і щиру працю — диявол одразу ж уловлює нас у свої сіті, липкі та отруйні, спокуси гріха і злоби!

XII

Загадка срібного персня

— Як же мені всього не пам’ятати, коли що відбувалося? По-перше, це було в той рік, коли я вперше запалила святкову свічку. І в перший день, і на другий день, бо ми не в землі. І як же забути, коли в той рік у нас на святі було стілько гостей, що був точно міньян? Тато орендував заїзд на віддалі денного переходу від Града. Всі гості були із столиці Польщі Кракова. Вони зробили свої справи в Граді й поверталися назад до Польщі. Те, що краківські купці не лишились у Граді на свято, свідчить, як нашого тата поважали й цінували. Без сумніву, більше цінували, ніж тих, хто осів за гострими паколами Подолу. Був справжній седер, тобто порядок. Сказано ж у Писанні: «Додержуй місяця Авіва і святкуй Пасху на честь Господа Бога твого, бо в місяці Авіві вночі вивів тебе Господь із Єгипту».

Я знаю слова, хоч мене за законом, як дівчинку, не вчили. Так, ми були не в землі, але слава Господа — в його таємницях. Недарма ж чоловіки пили вино, звеселяли себе і покріпляли словами: «До наступного року в Єрушалаїмі…» Був справжній седер — по чотири келихи вина на дорослого. Я й досі пам’ятаю запах його. А вино привезли двоє краківських людей аж із Криму. Ті двоє людей привезли з Криму якесь зелене листя, мов салат. Був і гіркий хрін, як треба, і червона кримська цибуля, просто золоті кримські груші й рожеві кримські яблука… Ну й усе інше — варене яйце, по три маци, по шматочку курки з кісточкою. І читали Агаду, де були списані всі казання, благословення наші, псалми для читання під час свята. Які малюнки були в тій Агаді! Кольори сяяли й світилися, наче золото, срібло та мідь оздоблені коштовними лалами, смарагдами, бірюзою та шафірами! Все там було змальовано про вихід із Єгипту! Стільки малюнків, що не злічити! А щоб не було людям спокуси і не було Господові ненависним це малярство, славний рисувальник ребе Мейлах із міста Любліна вималював до всіх людей пташині голови! Кому голову горлиці, кому орла, кому гусячу, а мерзенним фараоновим воїнам — голови стерв’ятників та вороння і всякої гидкої птиці, що й не знати, де він їх таких бачив! За все своє довге й дивне життя я не пам’ятаю такого свята Опрісноків! Щоб люди піднялись та й поїхали до людини в гості, щоб у тієї був повний міньян! От яка була тоді повага і дружба межи людьми! Бо вони знали, розуміли, яке важке в татуся життя, скільки випадає марноти різної і неймовірної небезпеки в тих краях серед тих мешканців.

Але й татусь наш був людина неабияка. По-перше, він із роду Леві. З тієї самої гілки, що походила з славного далекого міста Толедо і займалися там лихвою, золотарством та медициною. По-друге, тато знав і вмів визначати свята не за обчисленнями, а за спостереженнями зірок і місяця! По-третє, він володів таємницею обох книг Каббали. По-четверте, був знайомий із самим великим литовським князем Вітовтом! Саме Вітовт дозволив татусеві тримати той заїзд на великім шляху. Наш заїзд ніколи не затихав — завжди було гамірно від людей і худоби в дворі. Ми тоді не знали скрути з монетами. Бо татусь ще й скуповував у мешканців віск і мед, волячі шкури. Волів нам теж дозволяла влада купувати і продавати, але татусь сказав, що він сам не розуміється на худобі, а когось наймати не бажав. Він усе любив робити сам. І місцеві мешканці в ті часи до нас ставились добре. Татуся навіть поважали. Хоч треба вам сказати, що ті місцеві мешканці — страшні розбійники! Коли вони приходили в корчму, то без міри пили, щосили співали своїх пісень і танцювали, й татусь просив мене, щоб я трималась подалі й була напохваті. Бо завжди їхні гульбища кінчалися страшними бійками…

Зима перед тими святами була дуже неспокійна. Ще тільки річки позамерзали, прибув посланець від самого князя Вівтовта, щоб узяти для князя срібла. В борг. А татусь уже був утаємничений: готується невидана війна із лицарями-хрестоносцями. Тож великому князю було потрібне срібло, щоб споряджати військо. Але татусь спритно вивернувся. Він дуже боявся, що переможуть німці-лицарі. Тоді вони захоплять не тільки Жмудію, а й усю Литву. І доведеться нам тікати. Бо наш дідусь ребе Сімха, ще зовсім хлопчиком, єдиний із усієї родини зостався живий, коли в німецькім місті Кьольні настала Чорна Година. В той клятий час у німецьких землях не лишилося жодної нашої людини. Кого німці зарізали, кого втопили, кого спалили! А хто, щасливий, зміг утекти із німецької землі! Нашому дідусеві світила, певно, тоді «мазул тоф» — щаслива зірка, і він утік до Кракова! Тато знав від дідуся, що таке німці, та ще й оті хрестоносці — лицарі-ченці. Тільки він, татусь, аж ніяк не збирався лишати без допомоги свого добродія — князя Вітовта. Тому тато гарно привітав Вітовтового посланця. Наче той був найближчий родич самого Вітовта.