Розділ «Юр Логвин Закляття відьмака»

Татусь і каже: «Він виявився спритніший од них і втік!» — «Але чому ж він не об’явився перед їхніми подільськими лавниками і перед писарями воєводи в замку?!..»

Минуло трохи часу — у нас було затишшя. Ось-ось у поселян мали початись жнива. Тут і об’явився бадханім, гравець на дуду. При ньому був хлопчик. Тихий як бувають поводирі при каліках. Він попросив води, щоб умити з дороги обличчя і руки. Я принесла глек води і подала хлопцеві. І не пішла від них, ніби чекала на глек. Насправді ж я побачила на мізинцеві в нього перстень. Може, той самий перстень, який був у Чорного Стрільця. Я сказала татові про перстень. Тато приніс їм смажену рибу, балабушок і вина. Бадханім і скажи татусеві: «Ти сам приніс мені поїсти і випити. Тоді розділи зі мною трапезу!»

А татусь йому й каже: «Ми різної віри». — «Цим ти мене з пантелику не зіб’єш. Починай їсти — я не торкався. Риба тобі не заборонена — має плавці й луску. Балабушки можна їсти — зараз не свято Опрісноків. І вино тобі вірою не заборонене».

Тоді мій тато відломив шмат риби й балабушки і випив вина. За ним те ж саме зробив і їхній бадханім. Тато його попрохав, щоб перехожий дозволив подивитися на той срібний перстень. Той, не знімаючи, простяг палець татові просто перед очі. Тато прочитав напис на камені, зробився білим і схопився за серце.

«Де ти взяв цього персня?..» — тільки й промовив татусь. А перехожий, чужий бадханім, і каже по-людському: «В Іспанії. У домі знаменитого золотаря Хаїме Леві…»

Тато тоді повертається до мене і махає мені рукою. А самого, бачу, починає задуха давити.

Я підбігла, питаю: «Татусю! Тобі погано?!» Він мені, перериваючись, і каже: «Сядь на лаву і слухай. Бог являє нам знак. Будь при цьому приявна. А ти, перехожий, будь мені гостем і розкажи, як усе було!»

І той странній музика розповів, як він був робітником у золотаря Хаїме Леві. У місті Толедо. Той Хаїме Леві, ще як був зовсім молодим майстром, то зробив золоті прикраси одній знаменитій блудниці і в неї здибався з королем Доном Педро. Тому страшному королеві він чогось сподобався, і король з ним навіть розмовляв!.. І відпустив його без всякого знущання. А тим часом король дон Педро, на прізвисько Жорстокий, через своїх шпигунів підбурив голоту проти свого головного скарбника Самуїла Леві. Влаштував ніби напад на будинок Самуїла Леві. Самуїл Леві прибіг прохати в короля захисту.

Король дон Педро дав своєму скарбнику добру охорону і наказав, порадив надійніше сховати золото. Бо ніякі стражники не втримають натовп, якщо все місто захоче пограбувати Самуїлові скарби. А Самуїл візьми та й бовкни, що грабіжники ніколи не доберуться до його монет, бо вони сховані в глибокій печері, в скелі під новою синагогою!..

Тієї ж ночі інквізитори схопили і катували Самуїла Леві, і він признався, де золото. Тут навіжений дон Педро чомусь згадав про Хаїме Леві, злотоковаля і теж нашого дуже далекого родича. Хаїме Леві вояки притягли до нової синагоги. Там охоронці короля спускалися в кам’яні печери і виносили золоті й срібні монети. Хаїме Леві король дон Педро посадовив разом з іншими своїми людьми рахувати гроші необачного Самуїла Леві. Хаїме ще викликали тричі до будинку страченого Самуїла Леві. Щоб, значить, Хаїме Леві, не дуже близький родич Самуїл і в і не дуже багатий золотар, оцінював гаразди покійного володаря будинку. Одного разу прийшов сам дон Педро перевірити його роботу і побачив напис золотом на стіні вітальні. Наказав Хаїму Леві перекласти напис. Той і переклав: «Хай буде благословен дон Педро, цей милостивіший і добродійніший наш повелитель!» Король іспанський дон Педро Жорстокий важко зітхнув і проказав: «Треба визнати — цей жид мав прекрасну душу!» І зразу ж наказав по Самуїлу Леві відслужити пишну панахиду!.. Коли ці тортури лічбою скінчились, король вирушив придушити бунтарів у горах, а Хаїме Леві втік на кілька років із Толедо. Він поспішив відплисти через море до Африки, але потім вже престарим дідом повернувся.

Татусь спитав у нього: «Що ти хочеш за цей срібний перстень?» Він каже: «Навіщо він тобі?» — «Тому що це перстень предка нашого Моше Бен Ізара Леві. Старший син його був батьком толедського Самуїла Леві, а молодший син — моїм прадідом!» — «Чим доведеш?» — питає странній. «А тим, — каже татусь, — що коли ти справді жив у майстра Хаїме Леві, — я його родоводу не знаю, це дуже далекий, певно, родич, — то ти чув, якою вони мовою розмовляли… А ось такою!» І тато заговорив на незнаній мені мові. Проказав і мовчить, дивиться на перехожого.

Той пожував, пожував вустами, ніби повторюючи татові слова, і сказав: «Тільки двох слів я не дібрав. Але це не важливо… Перстень твій!»

Тато сказав: «Чоловіче! Чим я можу тобі прислужитись?» Той і говорить, тільки очі скозирив на свого слугу: «Хлопчик ніби бачив, як дяк на Великдень відкусив смарагд із плащаниці. Ти не міг не чути про цю історію. Якщо ти що-небудь узнаєш про нього, сповісти про це торговця. І тобі з руки — ти і воском, і шкірами гендлюєш! Ніхто й не запідозрить. А лікарю скажи — якщо йому щось доносять, нехай передає через інших людей. Співаки не тільки голос втрачають від багатьох розмов, а й помирають раптово…»

Більше він не схотів ні про що говорити і спав на лаві до вечора. Хлопець сидів біля нього, стеріг його сон і мух одганяв. Потім під ніч вони пішли…

Отак, не дівчиною, а ще отроковицею, я була втаємничена в ті заплутані, смертельно небезпечні справи.

Поки тато винаймав заїзд, той їхній бадханім ще разів кілька заходив до нас. Завжди, як і перше, рибу замовляв і вино. Але ніколи не розмовляв з татусем, поводив себе так, ніби вони були незнайомі. А хлопця більше з ним ніколи не бачили.

Якось вже зовсім дорослою дівчинкою, я гостювала на Подолі в татових добрих знайомих чинбарів і годі побачила його на вулиці серед гурту хлопчаків. Він щось їм пояснював, а вони його уважно слухали. Я спитала дівчат, чи вони знають того чоловіка. Вони відповіли, що це знаменитий у цих поселян музика і книжник. Дуже добре грає на гудку.

«А на дуді?..» — «Що ти, ніколи ніхто не бачив і не чув, щоб він грав у дуду. А на гудку грає навіть генуезькі пісні, що значками записані на папері. І ще добре малює. З місцевих він найприємніший. Тільки бідний. Як казав ребе Мерхав: „Немає над ним мазул тоф…“»

Тепер повернімося до моєї оповіді про Ілляша. Він з’явився ще в той рік, коли загинули і Білий Лицар, і Чорний Стрілець. З’явився якраз у дні посту перед Судним днем. Верхи на коні гнав трьох волів. У руках тримав тонку жердину з твердого, важкого дерева. Кінець у неї окутий залізом. Наче й не спис, але зброя добра. Коли він покликав мене, так, ледь чутно, по-нашому, звичайно, дуже спотворюючи слова, я зразу його впізнала. Він привітний був, найкращий серед місцевих. Він мене, як чемна людина, питає, як татуся здоров’я і як йому торгується. Потім попрохав піти до тата й спитати, чи можна з ним поговорити віч-на-віч. Коли я прийшла й сказала, що тато його чекає за стайнею, він витяг з-за пазухи гаманця, зеленого оксамиту, гаптованого золотом. «Юдито! Візьми! І нехай він наповниться тобі золотими.» Тут я побачила в Ілляша на мізинці срібний перстеньок. Із чорним камінчиком. Наче двійник того персня, що татові віддав музика.

Вони з татом довго розмовляли, а я, незважаючи на піст, мала займатися кухнею і нюхати всякі смачні наїдки, що мені аж у голові паморочилось. Мені дуже не терпілося сказати татові про срібний перстеньок і ще — не терпілося взнати, як гаманець з-під золота Білого Лицаря знов опинився в руках у Ілляша. Адже під час трусу саме цей гаманець забрали в нього! Як і звідкіля він знову його видобув? Про що він говорив з татом і звідки дістав того навроченого гаманця, Ілляш мені не розповів. Бо непомітно щез із заїзду саме тоді, коли я поселянам подавала всякий наїдок та вино наливала в міру. Коли вони кинулись на вино та закуски, з покоїв покликав мене татусь. Він увесь аж сяяв. Він поцілував мене і сказав: «Возславимо Господа! Як Господь мене напоумив тоді сказати слова ребе Мерхаву про невинність Ілляша! Він мені сам про все розповів, як я і здогадувався. А ще просився до нас на зиму. Але я йому сказав, що і небіж Лицаря, і ключниця-блудниця, і він, усі троє оголошені воєводою банитами[1]. І ніхто не може їх переховувати. І всякий може їх схопити і видати владі. А як будуть вони противитись, то й забити. Хоч небіж Лицарів теж шляхтич. Та все одно він поза законом.»