Розділ «Юр Логвин Закляття відьмака»

Вітовт надіслав своїх гінців по всіх володіннях до своїх васалів та людей інших вір, які йому чим-небудь заборгували. Татусь подарував княжому посланцеві коня. Непоганого. Але слуга Вітовтів почав коверзувати. Тоді тато подарував йому сталеву шапку-місюрку із сіткою. Один лях-лицар залишив її під заставу. Грошей не вернув і взагалі більше не з’являвся. Вітовтів слуга повилигувався-повилигувався і згодився, щоб тато дав князеві менше срібла. А замість частини срібла тато спорядив кілька саней із пшеницею, кілька саней із воском і медом, ще й кілька саней із волячими шкірами. Так він і свій обов’язок перед покровителем виконав, і срібло для сім’ї зберіг, це якби нам довелося тікати. Тато домовився зразу з одним поселянином, щоб той нас усіх відвіз у Кам’янець до родичів. На випадок, якщо раптом треба буде виїхати. Так йому татусь пояснив. І заходився спаковувати наше добро, щоб можна було все взяти й швидко скласти на воза.

Тато знав, що ні взимку, ні ранньою весною війну в тих краях не починають. Матуся підняла гвалт. Але тато був удвічі старший за красуню жінку і гарикнув на неї, що, коли вона без діла вищатиме, візьме з нею розлучення. Мама затихла. І я злякалась, бо від самого малечку не пам’ятала, щоб тато не тільки лаяв поганими словами, але щоб і голос на маму звищував!..

Як розтали сніги і підсохли дороги — через наш заїзд неймовірна, небачена кількість людей перейшла. Спочатку до Града мчали княжі й королівські гінці, путні бояри, наймані вояки, лицарі, купці та мирні татари. Потім із Града потяглися валки збіжжя, шкір, одягу, риби та солонини… Коли потому повз наш заїзд ішли воїни, мені було дуже цікаво. І, де-небудь примостившись, споглядала, як ішли на далеку війну київські полки. Все було цікаво: які в них коні, яка зброя, які в них вози з начинням та їжею. Всякого я тоді побачила воїнства. І багатих градських княжат у панцирах золочених із почтом озброєних хлопців. Чехів та волохів — воєводиних найманців з важкими кушами та здоровенними щитами. Коні у них були все руді та гніді, сильні, вгодовані. Татари, наче чорні птахи, пролетіли повз наш заїзд, тільки курява з вихором закрутилась за їхніми муцими кониками. Боярські та вояцькі батови чвалом пронеслись. І воїни співали то веселі, то такі сумні пісні, ну просто погребальні. Може, то були їхні молитви. Потім я у тій землі ніколи не чула таких пісень. А загін знаменитого ватажка — Стрільця добре запам’ятала. Охайніших, ошатніших вершників я ніколи не бачила. Коні в них були різної масті, але зросту і міцності однакової. Кожен такий кінь не менше двох угорських коштував! Це я вже добре знала. Звичайний хороший кінь коштував тоді, — не перед війною, бо перед війною все подорожчало, — кілька празьких грошів старого карбу. А на дукат ішло 13 празьких грошів, у вацлавових грошах. Або старого, чистого карбу 12 грошів і один аспр кафинський. Можна було дати замість аспра одну дєньгу московську. От які тоді були ціни! Не те що тепер — срібна монета чорніє, а золото тверде і світле. Та все одно нині на один угорський іде аж 15 грошів срібних… На конях хлопці Стрільцеві сиділи виструнчившись, лиця святкові. І ні пісень, ні сміху, ні вигуків. Тільки чвал коней і свист нагаїв. Коли скакав загін Стрільців, саме з нашого заїзду купці виводили коней, виходили' тамтешні поселяни і виступали прочани до Печерського монастиря. Татусь теж стояв із ними коло брами й не стримався — він часом бував гарячий, запальний. От і бовкнув:

— Це все вершники смерті.

Все так і збулося. Згодом вони, поселяни, закидали йому, що татусь злий юдейський чародій. Бо то він напророчив юнакам їхнім смерть. Татусь не виправдовувався, а гостро їм відповів:

— Згадайте, згадайте! Як хто їхав тоді на далеку війну? Га? Хто весело, співав, хто сумно співав, хто сміявся, хто гукав. Так чи ні? Га?! А хлопці Стрільцеві — як? Згадайте! Без жодної посмішки й без крапельки суму. Мовчки і зосереджено! Чи я брешу? Саме такі воїни б’ються й ніколи не відступають. І всі гинуть. Яка ж тут ворожба і чародійство?!

Вони нічого не могли відповісти, бо все так було, як татусь розказав. Але ще довго поселяни недобре козирили на татуся. Це дуже його засмутило. Бо коли добрі стосунки з місцевими, то й торгівля йде успішно. Та й серед наших людей не було такого змагання. Не було‘сильного утиску, як у німців, чи французів, чи в іспанців. І взагалі, поки жив Вітовт і не наповзали цілі натовпи шляхти до тих земель, жити було дешевше і простору для всякого гешефту було більше.

Після того татусь і каже мені:

— Доню моя мила! Я не можу переступити закону і вчити тебе письму. Бо як кажуть мудрі: вчити жінку письму — розбещувати її. Але ти придивляйся до всього і все запам’ятовуй! Особливо мови різних жителів у їхній землі. Вчись не тільки розуміти, а й добре говорити. Щоб не було, як зо мною, такої помилки про їхнього проклятого Стрільця і його наврочених вершників…

Так-от про тих загиблих вершників. При кожному був змінний кінь з переметними сумами. Чисто татарська хитрість. Кажуть, Стрілець ніби кілька років був заложником у Криму і вивчив усі татарські звичаї. Його вершники пройшли останніми з усіх загонів… А повернувся Стрілець перший. Я тоді його добре роздивилась. Скажу відверто — від нього справді повівало якимось прокляттям. Він був зросту трохи вище середнього. Лице засмагле, але бліде, ну наче відбілений віск. Довге волосся чорне. Вуса чорні й довгі. А борода теж чорна, але невелика. Вуса і борода росли на взірець татарських, але дуже густі. І вдягнений він був у чорну кирею. Під киреєю — сталева кольчуга. Навіть не можу сказати, скільки вона коштувала. Бо подібних дорогоцінних виробів татусеві в заставу ніколи не залишали. На грудях у Стрільця висів золотий знак — оберіг-змійовик. Страшний знак — з одного боку їхній Бог зі своєю Матір’ю, а з другого — жінка змієнога і змієрука! Страх! В оберегові було не менше тридцяти золотників. Я більше ні на кому подібного золотого скарбу не бачила! Ще на ньому був золотий хрест із перлинами. Перлинки — кожна не менше п’яти каратів. І хрест із перлинами, і золотий оберіг висіли на срібних позолочених ланцюгах. Я тоді подумала, що вони теж золоті. А вони були позолочені в найкращий візантійський спосіб, я довідалась про це, коли до нас наступного року приїхав лікар ребе Мерхав. На пальцях Стрілець мав кілька срібних перснів з різними каменями. Один був дуже схожий на перстень ребе Мерхава.

Коли той проклятий Стрілець від’їхав, я сказала татові. Але він не звернув уваги на мої слова. Бо то був жахливий для нас день. Над нами нависла страшна небезпека! Ось у чому справа — у нас зупинялись найчастіше прочани й купці. Отож приїхали двоє — старий мірошник і дуже красива молода його жінка. У них був добрий віз і коні добрі. На возі сила всяких припасів — барило з медом, кілька кругів воску, міхи з крупою, паки з салом та ковбасою, міхи з борошном, барильце з маслом, дві корчаги з конопляною олією. Той мірошник на нашу голову занедужав, а його жінка почала пиячити й співати з двома погоничами волів. Сказати по щирості, татусь дуже їх остерігався. І завжди просив мене, щоб я потихеньку за ними назирала, коли ті двоє вологонів з’являлись у нашому заїзді. У них так заведено: як сяде чиясь жінка з чужими чоловіками, то завжди ті співи та веселощі за столом кінчаються блудом де-небудь у стайні… Я від самого малечку надивилась на їхні п’яні веремії. А власне, коли вони, ті волопаси, з’явились у заїзді, то вони прибули в гості до Марії, нашої наймички-куховарки. Сивий здоровило волопас, горластий і співучий, був її полюбовником. Я не раз бачила, як вона з іншими постояльцями в закапелках ховалась. А Марія того дня зранку пішла в гості до своїх одновірців у сусіднє село. Там мало бути їхнє велике свято з пиятикою. І татусь, звичайно, її відпустив. А в Марії був син Ілляш. Це був зовсім молодий бахурім, однак біля печі ліпше вправлявся, як його мати. Ну, ми так тоді всі думали. Вона була до нього дуже жорстока. Часто била його тим, що під руку попаде. Правда, потім вже його не лупцювала, бо він зробився міцним, хоч і не був високого зросту.

Отож Марія пішла в гості, ми сиділи на нашій половині. Татусь у себе в комірчині молився. Бо день був суботній. Та ще й напередодні їхнього свята, коли вони до нас дуже люті. А Ілляш прислуговував тим волопасам і чужій молодиці. Аж тут і з’явилися вояки-литовці. Вони вертали з тієї війни з німцями. Ми, правда, вже знали, що Литва, Польща і Русь розтрощили залізних псів. Ці ж першими поверталися з війни. Це були люди Білого Лицаря. Вони їхали попереду й везли всяке добро, добуте Білим Лицарем. Коли вони спинилися в нашому заїзді, повпивались геть п’яні й хотіли забрати собі жінку мірошника; почалася бійка. Волопасів було двоє — вояків четверо. Але вояки зустріли таку відсіч, що ледь не відступили. Та все ж побили волівників. Хоч не одержали молодицю на розвагу, бо з’явився їхній пан. Він і забрав собі цю хтиву кішку. Коли тут і Чорний Стрілець прибився до нашого заїзду. Всім прибулим по черзі прислужував син нашої наймички Марії (ми так тоді думали). І ще про одне я ледь не забула сказати — при Чорному Стрільцеві був музика. Він весь час грав йому на дуді.

Кінь був у Чорного Стрільця теж чорний — вороний. Октаз у них такий кінь називається, якщо в нього біла або полова грива. Цей же вороний Чорного Стрільця був із золотавою гривою… От що таке війна — він пішов із найкращими хлопцями — всі молоді красені, всі як соколи! І в кожного перемінний кінь і добрий одяг! За мідяки-пули чи за луску-дєньги такого не спорядиш! Не один, не два фунти срібла пішло на виправу! А вертався Чорний Стрілець один на одному коні. І свого прапорця блакитного із золотим соколом десь загубив. Не було при ньому красенів-хлопців. Тільки знайшовся цей музика странній. Сидів коло нього і все надимав міх у сисак та перебирав дірочки на карабках. Про цього бадханім я ще скажу…

Чорний Стрілець сидів непорушно і пив вино з глека. Бо це було на шаббат і водночас перед їхнім святом. А татусь зачинився на нашій половині і нікому з нас не дозволяв до них виходити і з ними розмовляти. Щоб не дрочити їх своїм видом, не стовбичити перед їхніми хижими очима.

Я споглядала все, бо була така, ну просто щось страшне — скрізь проб’юся, скрізь усе побачу. Отож я під шинквасом коло ляди сиділа і все крізь щілину бачила й чула. І як Ілляш біля всіх крутився. І як вони билися. Мені було так цікаво, що я навіть не втекла, коли зброєносець Білого Лицаря вистрелив із аркебузи. От яка я тоді була! Татусь навіть кілька разів плакав, що я не хлопцем народилась. Бо, казав він, тоді досягла б я, може, неймовірного. Але не треба гнівити Всевишнього наріканнями на долю! Він, Єдиний, знає, кому ким народитися. І кому життя буде вдалим торжищем, кому полем бою, а кому смітником для нечистої тварюки свині…

Там була страшна веремія, гвалт неймовірний! А Чорний Стрілець сидів і слухав музику того бадханім. Обличчя у Стрільця було зовсім мертве. Наче скам’яніле. Він дивився просто наперед себе й ніби нічого не бачив. Потім покликав мене і так сказав: «Юдито! Іди-но сюди, не ховайся!»

Я була наче заворожена. Просто відчула — його чорні очі притягують мене до себе. Встала з-за шинквасу й підійшла. Він витяг з пояса монету — велике, геть затерте срібне кружальце із арабськими написами. «А тепер швидше тікай! Щоб тебе хто із рідні тут не побачив!» Підняв руку, напевно, щоб перехрестити мене, та зразу ж і згадав, що ми різної віри. І посміхнувся мені. Ні, не сумно. Але я цю посмішку запам’ятала на все життя. Ніяк не можу вимовити словами, розказати словами про посмішку Стрільця. Ніби це мертва людина посміхалася до живої людини. От тоді я злякалась і, здається, навіть не подякувавши, хутчій метнулась за шинквас, а звідтіля, через відхилені стулки дверей, до себе. Саме тоді я й сказала про перстень. Перстень був срібний з чорним камінчиком, а на ньому письмена. Схожий дуже на перстень ребе Мерхава. Але татусь ніякої уваги на мої слова. Татуся обсіли такі клопоти, що страх і сказати. Я зразу це відчула й теж злякалась. Страшенно злякалась.

Бо тато ніколи дарма не лякався. Хоч часто повторював приказку: «Боже, налякай мене, але не карай мене!» Тим пак було чого перелякатися — ті гості стріляли, ледь не до смерті повбивали один одного. Все кров’ю закаляне. А тут іще до всього — у своїй комірчині мірошник сконав, поки його дружина блудом займалася. Так ми тоді думали, ніби вона дружина, а потім виявилось, що він від неї голову втратив і втік із дому. Вона ж була чи то втекла невіста, чи то бігла черниця. Страшні в тих краях поселяни: ніколи не зрозумієш, що їм на розум спаде! Але й вони тоді були кращі, ніж потім. Як татарський цар Єдигей їх пограбував, попалив, порізав і тисячі тисяч погнав у полон, правда, — вони гіршими стали. Та й наші люди тепер гірші, заздрісніші, не дружні, часто й заповіді Мойсея забувають. І це в той час, коли навколо море чужих! А от як колись люди жили в своїй землі і наш Храм ще не зруйнували зайди і розбійники, то зовсім інше життя було. Багачі в Єрушалаїмі не хизувались, як нині багачі хизуються своїм золотом, вбранням і маєтностями. Навіть був тоді такий день святковий, коли молодь виходила на вулиці і веселилась, і ніхто ні перед ким не пнувся, і ніхто ні з кого не кпив. Усі танцювали і співали. Тепер теж танцюють і співають. Але зовсім не так! У той день дівчата позичали одна в одної білі сукні. Навіть із заможних родин позичали у своїх подруг. Це для того, щоб бідним дівчатам не було соромно. Красуні дівчата співали: «Подивіться, хлопці, і ви побачите, що найбільша вартість жінки в її красі!» Дівчата-багачки співали: «Подивіться, хлопці, на нас і беріть в жінки. Пам’ятайте, хлопці, найкраще в жінці — її доброчинність та хазяйновитість!» А негарні дівчата співали: «Подивіться, хлопці, і візьміть нас заміж! І покладіться на Господа! Те, чого він нам не дав, ви самі додайте краси золотими оздобами!» От які були часи! Але ж то було в стародавні часи в нашому граді Єрушалаїмі! А тепер ми жили серед інших. І кожну годину, кожен день треба було берегтися, треба було стерегтися, аби не трапилось чого, аби не впало яке лихо на голову. А якщо впаде, то подолати його якомога швидше!

І от, коли тато взнав, що мельник сконав, його охопив розпач. Та він миттю вирішив — треба мірошника вивезти з усім скарбом, щоб нічого не лишилося у нашому заїзді з його речей — ні батога, ні шлеї, ні мазниці, ні квачика з дьогтем. І єдиний, хто міг зробити, — був Ілляш. Татові гірко було назавжди розлучатися з нашим Ілляшем. Бо його мати (ми тоді так думали) не була такою старанною, як цей бахурім. Татусь теж його любив і казав, що з усіх поселян у нього одного тільки була природна кмітливість та завзятість. Правда, він ще молодий, казав татусь, і тому, як і багато їхніх людей, довірливий. Але з часом це мине, казав татусь. А мені було, може, ще сумніше, що Ілляш від нас ішов. Бо ми з Ілляшем дружили. Нема чого дивуватись, той Ілляш справді був дуже добрий. Він для мене і рибу ловив, і птахів лісових та польових приносив. А вже про горіхи та ягоди лісові нема що й говорити — всіх нас, татових дітлахів, завжди балував. Бо нас матуся не відпускала до лісу. Певно, теж Ілляшеві не хотілося з нами розлучатися, бо йому в нас було добре. Я думаю, що Ілляш любив татуся, бо хіба ж можна було не любити нашого татуся? Його всі любили, не тільки наші люди, а навіть і поселяни, і переїжджі, і прочани, і татари, якщо вони спинялись у нас на ночівлю. Тато, сказав Ілляшеві: треба мірошника вивезти на возі, ніби той хворий. Ілляшеві нічого не треба було пояснювати. Він усе зробив. Правда, він одержав монети за цілий рік наперед. Але іншим можна й за три роки наперед дати, однак вони все зіпсують…

Ілляш вивіз мертвого мірошника під вечір, ще й зоря вечірня не зійшла. Наш любий татусь тремтів до наступного ранку, і ми всі тремтіли, бо не знали, що станеться з нами, чи не потрапить Ілляш в лабети стражів воєводських. А якщо потрапить, чи не викаже, що його наш татусь навчив вивезти мерця із заїзду. Головне, щоб не було розбору воєводського, бо це завжди страшні витрати! Завжди грабунок! А ще татусь непокоївся через те, що не був упевнений, чи не поцупить Ілляш чогось із гараздів мірошника. Бо я ж кажу — віз у них добрий, і на возі вони везли щедрі дарунки для печерських ченців…