Розділ «Юр Логвин Закляття відьмака»

Так-от, про того Білого Лицаря, хто він та звідкіля. Білий Лицар справді був лицарем. Його в лицарі посвятив сам король Ягайло. Тоді цей Білий Лицар був у почті Володимирка Негордовита на якімсь святі в Кракові. А батько Білого Лицаря був киянин. Добрий, але не найкращий псар при дворі князя Федора. Коли в Києві утвердився цей зайда, син Ольгерда Володимирко, батько Білого Лицаря, зразу ж підсипався до його воєводи і став служити Володимиркові Ольгердовичу. Служив йому ревно, але використовував кожну нагоду, щоб потрапити князеві на очі. І сина свого Семена від самого малечку завжди тягав з собою. Той роками був такий, як мій батько. І були б вони обоє, і батько-псар і син-ловчий, вірними слугами Володимирка, якби не подорож Володимирка до Кракова.

Було свято при королівськім дворі. Були там ристалища, і на них молодий ловчий переміг багатьох пахолків баронських та графських. Король Ягайло торкнувся його плеча королівським мечем. А потім подарував йому гаманець на обзаведення лицарським обладунком. Тоді Семен таємно перейшов у латинську віру і став таємним слугою короля Ягайла. Цей Семен, як із Києва Вітовт вивів Володимирка, почав себе величати вже не Семеном, а на литовський взірець — Симасом. І одружився на щирій литовці, доньці боярина, що ще за життя Ольгерда перебрався сюди. У литовки все народжувались мертві діти. То цей перевертень Симас-Семен злягався з її покоївкою. І вона йому народила сина. А в литовки якраз візьми та й народилась жива донька. І жінка Білого Лицаря боялася, що чоловік заставить її обміняти дітей. Бо Лицареві був потрібен спадкоємець, а це якась сучка, за якою ще й треба давати багатий посаг. І вона влаштувала так, що у її покоївки вкрали хлопчика. Та повередилась головою. Але за якийсь час відійшла і доглядала дівчинку, як свою дитину… Ну, а більше ні в покоївки, ні в пані дітей не було. Лицар дуже знущався зі своєї жінки, поки вона на себе руки наклала чи їй покоївка помстилась і отруїла…

Білий Лицар зі своїми молодцями кинувся по слідах боярина Сергія. Він навіть не вагався, був упевнений, що золото в нього. Але боярин Сергій і Алхимник такими йшли стежками й дорогами, що весь час випереджали Білого Лицаря і його батову. І, коли вже всяка надія пропала в Білого Лицаря, вони здибали боярина Сергія в заїзді під самим містом. Але що дивно — боярин Сергій був об однім повіднім коні і без усяких переметних сум. І при ньому був Алхимник, якого Білий Лицар сплутав із Книжником. І той Алхимник вдягнений як старець-дударик. І було зразу видно, що ніякого срібло-злотного вантажу при них немає. А тут іще трапилась у заїзді втекла черниця. Себе вона називала Сусанною, а як насправді? Ця проноза вчепилася в Білого Лицаря.

І тут — перст Божий: у тій корчмі слугою-кухарчуком був собі такий парубійко на ім’я Ілько. Був цей Ілько не хто інший, як син Білого Лицаря і покоївки його дружини. Чи та Сусанна спокусила хлопчину, чи він там щось укоїв проти корчмаря, а тільки того ж дня втік із заїзду і пробився до Києва. Потім ця Сусанна взяла його в службу до Білого Лицаря, бо Білий Лицар її зразу призначив своєю ключницею.

Хлопець був дуже здібний до куховарства. І скоро він відтіснив від печі куховарок і став усім заправляти. Що не кажіть, а порода дається взнаки.

Не так просто все було з цією Сусанною. Служила вона донощицею самому литовському вовкулаці Вітовту, загарбнику наших дідівських земель. Вітовтові люди давно намагалися підібрати ключа до Білого Лицаря. Та нічого не виходило, бо то все були хлопці. Тепер підсипалась баба. Та ще й блудниця чистої води. Від отрока, в якого тільки стирчати почало, до старця, якому треба всю ніч м’яти, щоб забриніло, вона бачила наскрізь і до кожного могла підлеститись… Білий Лицар не міг нарадуватись своєю полюбовницею — і вночі йому догоджала, і цілий день по садибі товклася — домом порядкувала. Ні собі, ні кому із челяді не давала перепочинку. Наче все було добре, так з’явився небіж, син жінчиної сестри. Страшне ледащо, лайне, але красунчик писаний. Що найдавніше — на вигляд ще й такий мужній лицем! Хоч на монеті карбуй!.. А тільки з лицарськім мистецтві слабкий. І головне — ледачий до лицарського навчання. Добре йому йшло тільки дівчат та молодиць спокушати, в кості і карти змагатись та п’яні бешкети влаштовувати.

Правда, Сусанну йому не довелося спокушати, ані їй його причаровувати. Тільки одне одного вгледіли — вже подумки й согрішили. А злягтися — то вже діло просте: садиба чималенька, будинок великий, і тихих закапелків скрізь — скільки хочеш! Але й це не головне. Як з’явилася Сусанна, Білий Лицар поставив її ключницею. Його ж донька, дівка зла, як справжня відьма, зненавиділа її з такою силою, що і не крилась.

Одного разу панночка загадала кухарчукові зготувати щось зовсім інше, ніж наказала Сусанна-ключниця. Кухарчук був хлопець вільний, служив за угодою і за платню, він і відрізав: нехай вони спершу між собою вирішать, а тоді вже йому загадають. Панночка визвірилась на Ключницю та помордувала її з лице, в шию і по грудях до крові роздерла!.. Старий пес, як побачив свою полюбовницю подертою, в синцях, відразу ж відправив свою доньку з мамкою на хутір за Либіддю. Я там не раз і не два бував! Яке благословенне місце — озерця невеликі, затишні та глибокі, вода найчистіша. І лини в них отакенні! Горби й груди всі заросли липовими гаями. Там чимало княжих бортей було. А Білий Лицар тримав колоди на хуторі за добрим тином. Липового цвіту вистачало і на його колоди, і на княжі борті. А птаство там — від рябків та куріпок по чагарниках до лебедів і лисух на озерцях, як переліт починався. Ой! Якої ми там з дідом тільки не брали. Навіть раз сіткою накрили молодого балобана. Він туди за птицею подався на озерця, а ми його й припутали снастю!

Ну та годі про те! Я не знаю, чи знав боярин Сергій, що мій дід не тільки зілля, коріння та гриби в тих княжих лісах збирає, а й лови потаємні чинить. Дід ніколи про те не казав. Але думаю, що так, і сумніватися нема чого, бо чому б це збирачеві зілля боярин Сергій доручив біля садиби наладнати найхитріші й найскладніші пастки? І чого б мого діда закликав боярин Сергій на допомогу? А того, що десь під саму зиму прийшла до боярина Сергія донька його давніх орендаторів, які ще за батька боярина Сергія тут їм служили. Прийшла вона з чоловіком. Бо служила в одного корчмаря-юдея і той їх удвох із хворим чоловіком під зиму вигнав на вулицю.

Боярин Сергій був чоловік жалісливий. І це, я вважаю, його найбільша вада. Ні, зовсім не те що він був головою повереджений. Це ж йому не заважало бути розумником і відважним воїтелем. Ні, жалісливість — це не вада, як для всякої людини, це велика цнота! Але для майбутнього короля це слабина. Саме через свою жалісливість він і загинув…

Тільки боярин Сергій повернувся з війни, як його обсіли страшні болі голови. Його тоді лікував Окиша. Цей лічець був чернець-розстрига. Він часом до нас приходив по зілля. І в зіллі тямив, і з людьми поводився гречно. До першої чари. А тоді — поїхали! Не людина — а роз’юшена свиня!.. Чому боярина Сергія мучили болі? Бо його було поранено стрілою в потилицю під Ворсклою… Отож Окиша його всяким зіллям лікував і ходив з ним на полювання.

Боярин Сергій тримався стародавніх заповідей: у збройній вправі жодного дня не давати собі послаблення. І от цей п’яниця якось під час ловів на озерах затяг боярина Сергія на хутір до панночки. А на хуторі цей п’яничка Окиша підступно покинув свого хворого разом із панночкою та її мамкою. Боярина тоді страшенно мучила голова. Аж почали від болю примари ввижатись. І він на хуторі лишився, зовсім безсилий. Отож він у панночки заночував. Звичайно, якби ця п’яна свиня не завіялась кудись, цього б і не сталося. Бо та шалена панночка сама йому освідчилась, почала молити, щоб він її познав. Бо інакше вона з горя втопиться. І він пожалів і познав її. А мамка не тільки не завадила цьому глуму, а й допомагала своїй зміючці подолати беззахисного витязя. Та суча панночка — о жах і сором! — цілу ніч на ньому стрибала. Я своїми вухами чув, як Окиша дідові розповідав. То було востаннє, коли він у нас був. Це десь зразу після Великодня. Окиша був дорого вбраний, підпилий. Видно, в нього запій тільки починався, і тому він ще не повністю втратив тяму. Грошима наче сміттям сипав: ще не пропив.

Він коли почав розповідати про блуд між панночкою і боярином, мене дід вислав до сусідів!.. Наче ще потім боярин Сергій приходив до них потаємно. І вона щоразу його спокушала безмірним блудом і всяким содомітством! Боярин Сергій все ще слабував головою і не міг опиратись її зазіханням. Була вона напрасна та запекла в своїй хіті, та латинська відьмачка, і він не міг їй відмовити. Навіть на лови не ходив. Коня не вигулював. А що соромився своєї слабості, то тільки тоді поспішав на хутір, як уже була ніч. Через пакілля власного паркану перелазив, бо не хотів виявити свою слабину перед Алхимником та Книжником.

Коли перед Колядами йому полегшало, брати-заводіяки його знов затягли в «королівські справи», і він перестав бувати в панночки. Панночка від розпуки, від горя, що не може здибатись з коханцем, ледь не вдавилась. А тут ще перед Різдвом приперся ксьондз на хутір. Панночка йому на сповіді все і сказала. Він її заспокоїв чи не заспокоїв, а передав Білому Лицарю, що в його доньки є коханець грецької віри. Ну, Білий Лицар не став зразу ні мордувати її, ні випитувати про боярина Сергія. Лицар послав своїх татар-попихачів, щоб вони знайшли Окишу і привели його в садибу.

Так вони і зробили. Окишу добре примучили в садибі, то він і признався, що якось лишався боярин Сергій ночувати на хуторі. Окиші ще добре врізали і викинули на вулицю. Він з переляку кудись сховався, і його до Великодня ніхто й не бачив! А Білий Лицар потім приїхав на хутір і шмагав нагаєм свою колишню полюбовницю. Кричав, вона влаштувала кубло і з п’яницею та крутілем Окишею тут блудить! Та ще й до всього вона звідня — хоче його доньку з божевільним схизматиком злигати. Він цього не дозволить! І вислав їх обох під охороною кудись за Житомир!..

Зиму готувались наші відчайдухи до вирішальної битви. Те, що це буде колотнеча і велика пригода, всі троє добре знали. Боярин Сергій писав листи до вірних людей — він був не тільки великий воїтель, а й вправний граматик. Книжник, попри все, чи не найкращий бігун за всі часи, носив ті листи аж до Черкас, Канева і Житомира. І скрізь словом гуртував людей, забезпечував їх грошима. Алхимник же варив алхимницьке золото і карбував з нього «золоті угорські». Бо серед золотої монети в наших землях уже в ті далекі часи було найбільше золотих угорських. А ще він відлив «золоту» корону. Книжник казав дідові, а дід мені, що вона була точнісінько така, як корона Мономаха, намальована в церкві у Видубичах. Крім того, Алхимник відрихтував усі куші, що були в маєтності боярина Сергія, і гаківниці полагодив, і пороху наробив!!! Алхимник усе вмів! Одне слово — алхимник!.. І от, коли все було зготовано, ще перед Великоднем, обоє братів поспішили кожен своєю стежкою. Книжник — на Черкащину, Алхимник — на Поділля. І, як вони пішли, раптом стало боярину Сергію дуже погано. Він і на риболовлю вибирався, і коня сам вигулював. А йому все гірше — почала рана мучити та ще й привиди з’являтись. І до всього в сусідньому селі, хоч воно й далеченько, за річкою Совкою, об’явились мамка і панночка. Вони й прийшли якраз на Гробки ввечері з ліхтарями, щоб як хто зустріне їх, то злякався. Але цей паскудний наймит виявився страшний злодюга і грабіжник. Він став вимагати, щоб вони йму заплатили одкуп, бо він тут за сторожа і їх геть прожене. Та ще й сповістить Білому Лицареві, що вони із свого заслання втекли. Панночка почала його молити-благати і плакати. Але цей злодюга затявся — ні, та й усе! Тоді якісь гроші мамка йому дала і пообіцяла з ним злягтися, якщо він пропустить її вихованку. Він згодився, ще й допоміг панночці перелізти по драбині на подвір’я. А потім пізнав мамку. Чому ж діда не було тоді з його пастками? Чому він не перебив діла цього вбивці? А тому, що діда після ловлі линів на Корчуватських озерах прихопило із суглобами. І він вдень і вночі плакав от такими сльозами! А мене дід не міг надіслати на хутір. Я був ще надто малий, і дід боявся, що все зроблю не так як треба і сам повереджусь чи й загину у тих пастках, що він наладнав!..

Отож злодюга наймит сказав, що він їх до боярина пустить, якщо вони йому принесуть монет. Плакала-ридала панночка, але мамка заспокоїла її. Вона зарання віддала йому свої золоті сережки і пообіцяла, що післязавтра будуть йому монети… Мамка наступної ночі проникла потаємно через таємну хвіртку в садибу Білого Лицаря. Собаки її впізнали і гавкоту не зняли. Вона мала ключі… Ні, для себе вона б ніколи не крала. Для панночки треба. Тому, й оком не моргнувши, вчинила злочин. Прослизнула до будинку і витягла із скарбниці кілька капшуків із сріблом і золотом. І так само непомітно вийшла не тільки з будинку, а й з садиби, а вранці — з міста! Увечері упир-злодюга мав монети. Панночка полізла до нещасного свого обранця, а злодій знову злігся з мамкою.

Однак наймитова жінка слідкувала за ним. І, коли чоловік прийшов до хати, вона підняла гвалт і вереск. Він добре знав свою жінку і настрахав її, що то, мовляв, привиди панночки і мамки. Та вона не повірила. Тоді він порадив їй сховатись у діжці, коли привиди прийдуть наступного вечора. Вона так і зробила під самий вечір. І тут, видно, Бог захотів її попередити про кару. Бо мамка почала питати наймита, чи не з Глибочиці його жінка і чи не звати її Настею, Бо щось їй голос здався знайомим…

Коли вони пішли, жінка ледь змогла вилізти із діжки. Вона молила-просила його взяти в них гроші та тікати подалі, бо ці привиди ще й до них доберуться і вдавлять!

А хотіла вона, щоб її чоловік узяв три копи добрих грошей, аби винайняти заїзд. Однак наймит здер добрий гаман монет. — мамка не жаліла монет для своєї годованки — все одно вони були крадені. Наче відчувала, що більше не доведеться платити цьому злодюзі. Бо панночка пожалілась їй, що боярин Сергій вже як перше її не пестить, став слабкий, байдужий і все псалми читає. Коротше — зовсім збожеволів і занепав силою. Навіть обняти не годен, навіть пальці з кулак ледь стискає. (Певно, наймит підслухав їхню розмову). А мамка їй відповіла, що треба вина взяти та й зілля туди підсипати, щоб збадьорити його. Бо ніщо так не бадьорить при любові, як хороше вино!..