Розділ «Юр Логвин Закляття відьмака»

Мій собака був охоронцем. Дід його вибрав саме для мене із приплоду здоровезної рудої суки. За ним пішли на Оболонь, де воєводські конекормці випасали косяк жеребих маток. Сука — не те що кішка, так не кидається захищати своїх малих… Але до цієї рудої суки мій дід і не підступався навіть. Ми пішли на Оболонь, полишивши Сірка і Лапка в дідовій садибі. Дід попрохав старшого коняра взяти єдиного з усього приплоду бурого цуцика і показати нам зблизька.

Дід вибрав цього цуцика і наказав мені нести його до самої оселі… Ми вже далеко відійшли, далеко, аж із верболозу з’явилась руда сука. Як вона вишкірила свої неймовірні ікла та роззявила чорну пащеку, в мене нош віднялися. Та дід був напоготові — він щосили дмухнув у заячу кістку. Сука зразу спинилася. Немов ударилась об невидимий тин! Вона харчала, шкірилась на кутні, але не підступала до нас ближче.

Вона за нами майже до Почайни трюхала, та біля перевозу відступила від нас і помчала назад до свого кубла… А з Бурого, якого я ледь притяг додому, виріс середнього зросту, проте дивної сили і неймовірної відваги пес.

Про те, як дід навчив мене виховувати собаку, щоб він що треба умів робити, можна розповідати й розповідати. Але не це головне. Головне, що того літа, під осінь, повернувся після обжинок до Києва боярин Сергій — найкращий київський стрілець. Багатий і щедрий боярин. Він, може, був багатший за тих самостійних князів та приблудних баронів, яких нині розвелося по землях України, що вошей у кожусі. Разом з боярином Сергієм із німецької сторони до Києва повернувся Алхимник. Він був на позир звичайною людиною. Та сили й хитрості в нього вистачало на десятьох відьмаків. Тільки він відьмацтвом не промишляв. Він був справжнім алхимником. Точнісінько таким, як ото в землях німецьких бувають алхимники-золотарі та ворожбити. І цей наш київський Алхимник варив потаємно алхимницьке золото.

Коли він з’явився в Києві, то жив спочатку десь на Горі. У нього був брат-близнюк — Книжник. От вони і здибались через якийсь час на хуторі в боярина Сергія. І втрьох там задумали неймовірну, божевільну, але, присягаюсь Силою Божою, справедливу справу — проголосити київського короля і створити Київське королівство!.. Звичайно, королем мав стати боярин Сергій. По-перше, він один-єдиний був у всьому Києві найвищого роду. Бо серед його предків були люди і княжої, і ханської, і цісарської крові. Я міг би викласти його родовід, але повірте мені на слово — не брешу!

По-друге, він був знаменитий воїтель. Ще отроком, після Ворскли, потрапив у полон до Криму. Там він був куплений одними вельможними татарами. У них боярин Сергій пройшов найкращий вишкіл у стрільбі на їзді. Старі воїни казали, ніби його вчив протягом двох років сарацинський стрілець. Вчив його за чародійською єгипетською книгою. Тому, гуторили вояки, він і не міг ніколи схибити. Потім ті вельможні татари відпустили боярина Сергія під слово, і він через вірменських купців сплатив за себе викуп. Були ж колись і серед татар люди!.. Коли він повернувся з полону, то ходив у набіги на порубіжні волоські землі. За два-три походи, ще молодим парубком, зажив собі слави й сили серед уходників-дейнек. І на Угру-ріку ходив зі своїми юнаками в рік, коли Вітовт уклав ряд із московським князем… І кожного разу вертав із уходницьких Веремій із щедрою здобиччю!..

По-третє, він був багатющий чоловік. По всьому Київському князівству у нього були свої маєтності — і хутори, і лани, і діброви, і липові гаї з бортями, і садки, і ставки з млинами, і вітряки. Багате людей у нього винаймало землю. І мав він великий прибуток і дяклом, і грошима. А що не примучував нікого, то багато з його селян не боялися всякі діла свої заводити й багатіти на них. При цьому за кілька років, як він повернувся з полону і перейняв від матері управління спадщиною, розпаслися і його холопи, і вільні смерди… Скарби він тримав не тільки вдома. Частину віддав на зберігання в Софію, у Печери, на Клов.

На Клові жили ченці, колишні вояки, наче братство у них було. І серед тих ченців-вояків, кажуть, у боярина Сергія наче хтось із родичів був. Серед скарбів славний Стрілець мав особливо цінних два — золотий змійовик-оберіг і золотий хрест із зрослими отакенними п’ятьма перлинами. Власне, зрослі п’ять перлин яко хрест, а тоді вже окуті злотом і прикрашені на кінцях манесенькими лалами, яко краплинами крові.

І ще була в нього казна — срібло і злото одного крижацького полку. Начебто з Градська. Дорогу, дорогу ціну він заплатив за полкову скарбницю! Коли йому вдалося наздоганяти воза скарбничого, нікого вже не лишилося з його вірних побратимів-соколів! Як леви, билися наші хлопці і всі головами наклали! А при конях їздовим виявився старий приятель боярина Сергія — сам Алхимник! Бо вони заприятелювали, коли в полон до татар потрапили…

Тепер треба сказати про того самого Алхимника. Ще раз повторюю — їх було двоє братів-близнюків — Алхимник і Книжник. Книжника я бачив ще тоді, на хуторі в боярина Сергія. Вони були подібні, як можуть бути подібні нові монети одного карбу. Тому, можливо, що я бачив і Алхимника, тільки не знав, що саме він — Алхимник… Згодом, через кілька років, уже перед самою навалою Орди, трохи затихла історія із скарбом боярина Сергія. Дід ще був бадьорий, хоч уже такий старий-пре-старезний, що Книжник цілу зиму жив у нього. І він навчив мене добре читати й писати, бо абетку я вже знав.

Знов про Алхимника. Чи бачив я його — не знаю… Чому не знаю? Тому що там, на хуторі, ми близько не підходили до млина і не говорили з його мешканцями. Вони там обоє взимку були. Ми ж із дідом і собакою перевіряли пастки, щоб чужий хто до них не підкрався і не розвідав чого. Я думаю, що про це діда попрохав боярин Сергій. Бо діда на таке могло подвигнути лише прохання, а не платня людини із вищою кров’ю. Присягаюсь: діда не можна було ані купити, ані примучити.

Виходив кілька разів із млина Книжник і прямував до оселі боярина Сергія. Але це міг бути і Алхимник. Вони зовсім однакові були, як два гроші одного карбу. Та Книжник не признавався ніколи й нікому, що вони з Алхимником — два брати-близнюки. Він був у всьому людиною дивною, високодухом поняттями. Та у близнюцтві не хотів признаватися ось чому. Книжник був прийманим сином своєї тітки. Її чоловік був дяком при церкві Святого Миколи. І дітей вони не мали, хоча скільки разів вона відбувала прощу і до Чернігова, і до Почаєва, не кажучи вже про наші Печери. І була в неї молода родичка, добра хвойда. То з тим купцем, то з тим злигається, на рік щезне, потім повертається до Києва і знов гульки починає. Чи мала вона байстрюків від тих походеньок, дід не знав. Тільки одного разу повернулась вона і зазимувала в одного підстаркуватого коваля. Він був із приходу Пирогощі. Тихою стала, ніде ні на які гульбища, ні до яких заїздів не бігала. І по якомусь часові привела двойко байстрят. Тоді та її родичка, дякова жінка — хто вона їй там була: чи сестра троюрідна, чи тітка? — а тільки вимовила в неї одну дитинку. Хоч дід казав, що то біда — близнюків розбивати. Дід так казав. А він на родоводах та породах розумівся. Не тільки собачих. Бо все життя тим тільки голову і сушив, що про родоводи і собачі, і кінські, і людські. Він казав, що лишень під кінець життя зрозумів: закони Божі в породі, тобто в крові, суть єдині для всього живого! Для всього того, що парується і плодиться. Він казав, що близнюки — це як вилчата вишня. І негоже її розрубувати, щоб окремо кожну гілку садовити. Хоч якщо постаратись, то й таке можна вчинити. Але воно проти Божої природи…

Книжника, значить, узяла дячиха. Алхимник лишився з матір’ю в коваля. Поки хлопець був малий, отой Алхимник, хвойда сиділа тихо і навіть з ковалевою матір’ю не заїдалась. А як хлопець підріс, вона кудись повіялась і більше не вертала. Хлопчик лишився у коваля. Не знаю, яка там була між жінками угода, але ніколи вони, хлопчики-близнюки, не зустрічалися. У Книжника було дитинство, як у панської дитини. Дячиха була господиня, якої і не знайдеш! І грамоту знала добре, і вишивала, а які пироги готувала, які борщі та юшки варила, які ковбаси пекла!.. Хлопчик у неї був наче лялечка — вдягнений мов ангелочок, помитий, прибраний, завжди нагодований. Дяк був чоловік благостних правил — дитину любив і доброму навчав. І обоє вони раділи із свого прийманого чада, пишались його чемністю та здібностями до науки. Може, богомольніших людей на всьому Подолі не було: хлопчика вони з собою брали на прощу в Печери по кілька разів на рік. Ченці примітили цього хлопчика, його цікавість до слова Божого та божественних історій печерських і підманили до себе, мовляв, іди до нас в книжну майстерню, навчимо тебе книжному ділу та ізографству. Ну й спокусили — подався в Печери і став учнем у книжній майстерні. Дяк тримався і виду не показував, як йому важко розлучатися з отроком. А дячиха одразу підупала і стала все хворіти та хворіти…

Молодий Книжник виказував надзвичайні здібності. Всі його хвалили, всі йому благоволили. Він і запишався, і високо себе цінував. Але пройшов монастирський вишкіл і гординю свою умів приховати дуже добре. Тому, коли взнав, що він байстрюк, це було для нього найстрашнішим ударом. І він вирішив цього нікому не виказувати. Тому й вигадав, ніби його батько-дяк согрішив, а від того гріха в якоїсь подільської дівки знайшовся байстрюк. Усе це мені дід пояснив: «Не картай його ні вголос, ні подумки. Людина слабка і гріховна. Всяка людина. Навіть така знаменита і мудра, як наш Книжник. І ще тому нікого не засуджуй і не карай, бо ти сам ніколи не знаєш — де і в чому виявишся слабким і согрішиш!..»

Тим часом малий Алхимник жив при ковалеві і його старій матері. Стара ковалиха все дорікала синові, що він, собі на глум, цього байстрюка годує. Але коваль не проганяв з двору малого й не піклувався про нього анітрохи. І малий пропадав на базарах, вулицях, на Почайні. Проте ні злодюжкою, ні страшним бешкетником не став. Коли підбився на отрока, то без повчань чи намовлянь, сам почав до Коваля в кузню ходити.

В той час Володимирко, поки Ягайло та Вітовт змагались на заході, тут, у Києві, все більше під себе підбивав і бояр, і поспільство. Щоб ще більше себе возвеличити і утвердити, задумав власну монету карбувати. Для цієї делікатної справи він підібрав кількох ковалів. Серед них і того подільського коваля. А той взяв у підмайстри свого байстрюка. За якийсь час чортів Вітовт, цей вовкулака, придавив усіх князів литовських і баронів-нобілів. І підкрався до найславнішої Київської землі. Тільки він не сам сюди спочатку пожалував. Першими просочились його потаємні вивідувачі та похлібники. Серед них один литвин-перевертень із Полоцька. Був він знахур і травник не гірший, ніж мій дід — псар. Тільки литвин менш за все лікував. Він міг приготувати яке завгодно зілля-трутизну і для людини, і для тварин. Це він, литвин-перевертень, зварив зілля для грека із Софії. Грек пив на дружбу і здравіє із Скиргайлом, то він і всипав Скиргайлові в чару. Мій дід казав, що Скиргайло був справді пристойний литовець. Я вірю дідові й не сумніваюсь, що Скиргайло став би для киян добрим пастирем, хоча й литовець. Але й за його князювання дід не пішов до литовців служити псарем. Хоча скільки разів діда запрошували.

Відтоді, як литовці скинули Федора та утвердились у Києві, дід нікому не служив на ловах. Проте і дід, і наша родина хоч раз на тиждень, а їли і дичину з княжих борів, і рибу красну з Дніпра, і медом з бортей княжеських ласували. І жодного разу дід не попався в руки стражів. Бо він був справжнім привидом-лісовиком. І мене навчав…

Але повернімося до того труїтеля, литвина із Полоцька. Він спочатку отруїв кількох Володимирових вивідувачів, найкращих і найвірніших. За тим настала черга підскарбного князя Володимирка і ковалів-карбувальників, що йому служили. Алхимник якимось чином уцілів. Але так перелякався, що ледь живий від отрути та страху втік із Києва. А відомо, що, коли людина пускається рідного берега, доля несе її по світу, мов потік маленьку скіпку. І опинився наш киянин аж за Карпатами в Уграх. Там рив у горах золото. Він навчався у тих краях управлятись із сирим золотом, плавити його, очищати і виготовляти з нього всякі речі. Потім він пішов зброярем до якогось угорського лицаря. А тим часом з Києва триклятий Вітовт, вовкулака і сатана, вивів Володимирка і посадовив на Горі князя Скиргайла. Скиргайло хрестився зразу в нашу віру і злюбився з нашими ліпшими киянами і простим поспільством. Вже і мій дід думав піти до нього у псарі. Аж тут з’явився литвин-труїтель і допоміг Вітовтовим друзям-ірекам із Софії отруїти доброго князя… А ще перед тим, коли тільки Вітовт вивів із Києва князя Володимирка, почалось межи печерською братією ворохобництво, яке ще й підбурювали греки із Святої Софії і посіпаки великого князя з Гори. Книжник опинився серед тих, кого утискали нові владці. Тож він з кількома товаришами пішов із Печер у землі московського князя. Але й там не прижився. І вже з тих московських земель подався чортзна-чого до Золотої орди. Дід не питав його про це, бо боявся образити цікавістю своєю таку вчену людину… І там, у Сараї, при церкві сидів кілька років. Звідтіля помандрував у Крим до Кафи. Там при якійсь церкві Книжник займався списуванням книг та їх оздобленням, бо робив це досконало, а головне, швидко, як ніхто. На той час уже помер Скригайло, і Вітовт остаточно примучив Київ і киян, перебрав собі княжі добра в нашій землі. Набрав Вітовт велику силу. І все намагався випередити славу московського Дмитра, який потрощив Орду на Куликовім полі. Зібрав той гаспидський Вітовт велике військо з усіх усюд, воїнів із Литви, з України і з Волині. Найняв лицарів німецьких і лицарів лядських, лицарів угорських та ще й узяв татарську кінноту Тохтамиша. Зі своїм паном пішов і Алхимник у похід проти татар. Всі знають про ту страшну ганьбу… І розповідати нема чого — військо у Вітовта було куди більше, ніж у Дмитра, князя московського. А татари посікли на капусту незліченне Вітовтове військо. Сам чортів вовкулака Вітовт ледь утік за Десну. Алхимник лишився живий, та на нього набили колодки і погнали до Криму. Вже казав, що туди ж потрапив і лицар-хрестоносець, знаменитий лазутчик ордену. Як лицаря звали, я не знаю, бо не знав і Книжник. Отож нехай буде просто — Німець. Там у полоні в Криму вони й здибались — боярин Сергій, Алхимник і Німець. Спочатку звільнились Німець і Алхимник. Усе влаштував Німець. Викупили їх купці з міста Генуї. Видно, якусь їм послугу той Німець зробив. Бо чого б це вони так, за ніщо, викинули калиту срібла на викуп невдалих вояк? З Кафи Алхимник і Німець дістались морем до Дунаю. По Дунаю до німців потрапили. Звідтіля до земель ордену прийшли. Ну а там, в ордені, Алхимник пройшов найвищий вишкіл алхимництва. Він допомагав німцям карбувати алхимницькі монети, бо срібла в них було мало, а всяких домішок багато. І те «срібло» він допомагав німцям пускати в сусідні землі. А з тих держав німецькі вивідувачі потаємно вивозили добре срібло і складали у скарбниці ордену. Те ж саме німці робили і з золотом. Щире собі тягли, сусідам алхимницьке підкидали.

В землях ордену німці зібрали вправних ковалів. І, певно, Алхимник браттям-лицарям багато чим прислужився, бо вони його до багатьох таємниць допустили й багато чому навчили…

В той час Книжник вже з Криму повернувся до Києва. Повернувся разом із вірменськими купцями. Він ще тоді не знав нічого про свого брата-близнюка, хитромудрого Алхимника, чи той живий і чим займається… Книжникові жилося б дуже добре, коли б він пристав до якогось берега та завів собі родину. Але був він дуже непосидючий. Все бігав від одного замовника до другого, він одного приходу до другого… Отож вони зрештою зібрались у садибі боярина Сергія, неподалік від Либеді. І почали готуватись… Ще в ту ніч, коли ляхи добивали останніх лицарів ордену, комусь із ляхів, стало відомо, що хтось із Алхимником покинув військо. За ними навздогін поспішив Білий Лицар із своїми посіпаками. А Білий Лицар був таємною королівською людиною в Києві, хоча зі своїми людьми ніби ревно служив Вітовту. Він з Вітовтом і на Ворсклу проти татар ходив і один з небагатьох тоді врятувався. Він Вітовту і Смоленськ примучити допомагав.