Розділ «Юр Логвин Закляття відьмака»

Ілляш мене і питає: «А якщо я їх схоплю і видам владі?» Я йому кажу: «Тобі тільки тоді повірять, що ти не винен, як ти схопиш їх разом з усіма їхніми награбованими багатствами. Але навряд чи тобі пощастить: ти простолюдин — він шляхтич, а значить, воїн. Підпоїти їх ти не підпоїш. Бо до них не підступиш — вони тебе знають. Якщо нападеш із засідки і заб’єш, то де певність, що всі коштовні речі, що вони загарбали, вони носять із собою?» — «То що ж мені робити?» — «Перш за все вистежити їх, а тоді вже діяти як поведеться! Але бережись — він шляхтич і навчений воювати. Поспішай їх вистежити, бо вони прогуляють, проп’ють усі гаразди.»

Я кажу татусеві: «А срібний перстень?!» — «Доню, не переймайся, Я подивився і прочитав. Це перстень того нещасного нашого родича Самуїла Леві. Там написано: „Це олія з льоху Самуїла Бен Леві“. Я не став забирати персня в Ілляша, тим пак що це подарунок того проклятого Чорного Стрільця. А де він його взяв? Може, Чорному Стрільцеві той бадханім подарував? А може, Чорний Стрілець зняв із якогось лицаря-заброди? Туди, в місто хрестоносців Мальборк, з’їхалися з усіх християнських країн розбійники. На підмогу німцям. Може, який лицар-грабіжник із Іспанії притьопав аж до Грюнвальда, а там його смерть і наздогнала?.. Це загадка поки що. І, як Всевишній захоче нам явити розгадку, він явить!» — «А гаманець, татусю? Про гаманець ти в нього не питав?!» — «Що, ще й гаманець об’явився?! Та ще який дорогий! Ще й на венеційську роботу схожий як дві краплі води!» — «А чому, татусю, це не венеційська робота?» — «Тому, доню, що шкіряна обшивка із венеційського сап’яну зовсім не так пахне. Мій покійний татусь, а твій дідусь, служив в аптечній лавці спочатку в Кельні, а потім, після Чорної Години, сам придбав таку ж в Празі. Він мене вчив запахам. Аптекареві і кухареві без носа не вижити. Не переймайся: якщо воля Всевишнього — нам і про гаманець істина об’явиться».

Істини ні про перстеньок Самуїла Леві, ні про зелений гаманець Білого Лицаря ми так і не взнали. Небожа Білого Лицаря і його полюбовницю, дядькову ключницю, Ілляш вистежив аж через рік. Теж десь під Судний день. Навіть їх троє було. Ще один злодій з ними був. Ілляш із засідки поранив того злодюгу, потім поранив небожа. Захопив і пов’язав цю блудницю, і вона, щоб відкупитись і визволитись, назвала місце, де вони заховали скарб. Тобто все те, що вони загарбали із садиби Білого Лицаря. Ілляш покинув побитих розбійників, забрав їхніх коней, бо третій не дався, втік — та й поїхав до Града, де неподалік у гаю і було сховано скарб. Коли Ілляш у лісі виймав коштовності із потаємного місця, ключниця розв’язалась і втекла.

Як Ілляш привів коней і притяг усе добро в замок на Гору, то його схопили як убивцю шляхтича, тобто небожа Білого Лицаря, і другого грабіжника. Навіть трохи помордували. І тримали в страшнім узилищі під шпихліром. Та Ілляш був хлопець міцний — тортури витримав і себе в здирстві і головосіцтві не обмовив. Зрештою, розібрали всю його й Лицаря справу і випустили. Правда, не без втручання ребе Мерхава. Тільки тут є ще й третя загадка — в тому скарбові, що притяг Ілляш на Гору, половина зброї і коштовностей виявилась із особистим тавром Чорного Стрільця. Де було золото чи срібло, скрізь було малесеньке-премалесеньке карбування сокола в леті. Для виявлення Лицаревої зброї і речей ребе Мерхав порадив воєводі викликати родича Білого Лицаря, литовця-вояка Йонаса, і порозкладати на столах, перемішавши, речі, принесені Ілляшем. Йонаса знали як людину не дуже розумну, але чесну. І він усі назвав речі, не оглядаючи їх навіть ретельно, що належали його вбитому родичеві. Ребе Мерхав, коли вийшов Йонас, проказав дуже чемно і з великою повагою: «Таким чином, вельможний наш пане воєводо, ті речі, які приніс цей кухарчук, не всі належать родичам покійного пана Симаса. Отож їм будуть віддані лише Симасові речі. Звичайно, взявши дещо в пеню за розшук. Скільки часу шукали, скільки вояків з вартування знімали, скільки грошей витратили за розшук. Ви, вельмишановний наш пане воєводо, не подумайте, що я вам підказую, це просто в мене звичка така — вголос міркувати, як ви справедливо вчините!»

І ребе Мерхав вийшов із зали і писаря з собою повів, дав змогу воєводі відібрати Собі найкраще…

Ілляш із вдячності подарував ребе Мерхаву одного із тих коней, яких йому повернули. Бо, коли Ілляша випустили, ребе Мерхав так, мимохідь, натякнув йому, що він за нього єдиний прохав, аби його не дуже мордували. Ілляш був кмітливий і не з простих поселян, як ви далі почуєте. Він одразу ж подарував йому кобилку, і ребе Мерхав ще раз допоміг Ілляшеві — домігся, щоб у шпихлірі, в зброярській коморі, віднайшли зброю і віддали хлопцеві. Ті не хотіли, мовляв, він не шляхтич і зброю не має права носити. Але ребе Мерхав їх умовив, і вони віддали Ілляшеві списа, келеп, сокиру, лук і стріли…

Отак на коні, вже в озброєнні, Ілляш заявився до нас.

Падав перший сніг. Ілляш поспішав знайти зброю, яку він не забрав з місця бою. Пообіцяв розповісти про таємницю зеленого гаманця. Але я встигла переказати йому татусеві слова про стару відьму із Піщаного і його дитячу сорочку, золотом шиту. Він подякував і поспішив по сніжній дорозі.

Більше до нас він не приїздив. Тільки завжди з прочанами чи з купцями передавав нам, татусевим дітям, ягоди, якнайкращий мед у стільниках, горіхи, яблука й груші… Люди переказували, ніби він у борг купив собі малесенький заїзд і порядкував там. А що наїдки в нього смачніші, ніж у його сусідів, то до нього всі йшли. І кажуть, він довідався, що він не Маріїн син. Що Марія викрала його в якоїсь шляхтянки. Звичайно, Ілляшеві було не до нас. По-перше, він став сам господарем, а по-друге, почав шукати свою матір. Правда, для того йому треба було знайти Марію. Щоб у неї силоміць чи грошима вивідати ім’я своєї матері. Кажуть, через якийсь час Ілляш таки взнав, хто його мати. Але вона вже була в монастирі, і він не міг з нею побачитись. От які в них звичаї!.. Але справи в Ілляша йшли добре — за кілька років його вже всі на Подолі знали і не обминали його заїзду… А з чого все почалося? З того, що наш мудрий татусь попрохав Ілляша вивезти того мерця з нашого заїзду. Ілляш нас врятував. І в нагороду за це Всевишній після важких випробувань винагородив його. Але скажіть, чи досягає людина щастя без випробування волею Всевишнього?

XIII

Тихі собаки

Справа дуже давня і дуже заплутана. Вона з самого початку була страшенно заплутана. А що тоді йшлося і про велике срібло-злото, про могутні знаки влади і про саму владу, то кожен намагався щось виявити, а щось приховати, покрити повною таємницею. Тому що дуже велика здобич світила переможцеві, то в цій потаємній колотнечі було багато смертей. А ті, хто був винен у смертях, щоб захистити себе, пускали поголос про вовкулаків, відьом та привиди. Або про якихось злодіїв. А справжній привид був лише один: це мій дід. Бо він майже і не об’являвся перед людьми. Але все знав і все бачив. Тому я й почну з діда. Бо про всіх говорять і ще й сьогодні переказують всяке таке… А про діда ніхто й анітелень. Бо про нього ніхто й не думав, що він якось причетний до всіх справ. Але це не так!

Отож усі вони билися за всі ті добра, за владу не на життя, а на смерть. Але ніхто у знищенні противників не признавався, своїми перемогами не вихвалявся. Тому все оповивалося туманом і таємницею. Та як не крилися суперники, як не плутали сліди, все одно правда являлась назовні. Але тільки допитливим і спостережливим вона об’являлася. Для поспільства ж були в тій історії і відьмаки, і упирі, і відьми, і русалки, і чародійки, і чародії, і, звичайно, привиди. Отож ніхто й гадки не мав, що дід за всіма зворотами потаємної колотнечі ревно спостерігає. Але почну від початку.

Мені було років вісім. Бо я десь народився через три роки після пришестя до Києва того гаспидського Кутлу-Темира. Саме тоді почав дід мене брати в ліс та в поле, на річку та на болота. Він шукав різне лікарське зілля. Іще дід часто на довбанці перепливав на лівий берег і понад Долобськими озерами брав рогіз на вербову лозу. Дід виплітав корзини, кошелі, верші, морди для єзів та ще всяке домашнє начиння. Продавав. Оце й був його заробіток про людські очі. Ще він трохи мідяків мав за трави. Продавав іншим лікарям. Із залишків зілля готував ліки. Тільки не для людей. Людей дід не лікував. Дід лікував собак, коней, волів та всяку іншу скотину. Навіть птахами опікувався. Підбирав чи уражених, чи негодою збитих птахів. І завжди в діда у сінях хтось кричав, свистів чи, бувало, і пугав! Проте його за чаклуна не мали. Бо коли він якійсь тварині допомагав, то ніколи ні сам заговорів не читав, ні хазяям бидла не наказував читати закляття. Він боявся, що попи та ченці звинуватять його у чаклунстві. «Тоді мені кінець!» — казав він часто. Але й не це було його головним заробітком і ділом. Головне його діло було — лови і ловецькі собаки. Правда, не тільки ловецькі, а й сторожові. Я сам тому свідок. Ощениться сука в когось із хазяїв — дід чекав до третього тижня. А тоді брав мене з собою і йшов туди. Цуцики тоді вже починають добре чути, ну а очі в них ще десь на десятий день розкрились. Дід присяде навпочіпки, розмовляє поволі з господарем. То слово якесь собаці скаже, то губами плямкне, то пальцями тихо клацне, а розмову все веде й веде. Ще часом, бувало, потихеньку видобуде з рукава свитки тонку заячу кістку з трьома дірочками. Прикладе до вуст і легенько подме. Навіть легесенького свисту не чути, навіть не чути, як повітря дід видимає через той незвичний свисток.

Суки зразу на те подимання в заячу кістку насторожуються, вуха нашорошують. Цуцики — по-різному: одні ніякої уваги, другі починають тихенько скавуліти, треті намагаються втекти. А бувало, що й до діда прикульгають. Таких найменше. Дід брав одного, другого цуцика і уважно їх обдивлявся. Дід мій тоді був страшенно старий — він був наймолодшим псарем при дворі князя Федора, коли того чортів литовець Ольгерд скинув із київського столу, і відтоді на найхристияннішім, на найруськішім престолі засіли зайди литовці. Немає тепер у нашій землі своєї влади. Але не про це мова. Мова про те, що він добре бачив як здалеку, так і зблизька. Мій тато був непоганим різьбярем, але бачив значно гірше, ніж дід.

Отож дід подивиться і каже господареві:

— Оцього строкатого і оцю мишасту бережи. Будуть справні. Оцих усіх можеш втопити.

І як ото дід скаже, так воно й буде. Бо не пам’ятаю, щоб дід помилився. Таке вже в діда було око, що він з першого погляду все про собаку міг сказати. Але він ніколи не поспішав. Треба, мовляв, подивитись і помізкувати. Двічі ніколи не повторював. Якщо в нього починали питати або говорити те саме, він мовчки махав рукою і, випрощавшись, ішов геть. І мені ніколи нічого не повторював.

В діда я навчився з собаками порядкувати. А собак у нас було три. Власне, так — у діда два, а в мене один собака. Бо ми жили через три хати… Тато пішов до мами у прийми. Мамин батько, другий мій дід, займався різьбярством. А мій тато пішов до нього в науку. Та й прижився в його домі. Там і ми всі народилися. Я був останній. Тато й мама мали багато клопотів із старшими хлопцями й дівчатами, то вони не дуже мною й опікувалися. Зате в діда я був улюбленцем, єдиним серед татових синів і дочок. Видно, в діда було поняття не тільки про те, що з якого цуцика вийде! Він без похибки вибрав мене для своїх походів на лови. Я йому був потрібен не лише як помічник, але і як спадкоємець його потаємних ловів.

Так-от про собак. Коли дід став мене брати з собою, при ньому були два собаки — здоровенний, мишастої масті з ряботинням, як ото кінь в гречку, пес Лапко. Цей охороняв діда і допомагав Сіркові, якщо той не міг упоратись із здобиччю. Сірко був ловчим, тільки ловчим псом. У нього був нюх і низовий, і верховий. Про слух не буду й говорити, бо це важко уявити. В повній тиші Сірко за версту чув, як іде по стежці до водопою олень. А ліс же, а берег річки не були тихі. Все тут рухалось, співало, дзижчало, свистіло. Сірко ж з отакої і в лісовім гомоні міг вирізнити хід оленя і подавав дідові знак.