Розділ «Юр Логвин Закляття відьмака»

У понеділок вранці прийшли прочани від білоцерківського шляху і сказали, що аж у третьому селі пристав віз, запряжений буланими кіньми. Коні наче галицькі, а мрець на возі вдягнений як подолянин. Мертвий, ні, не забитий. І не пограбований — бо як почали його з воза знімати, то із шкіряного пояса посипались срібники!.. Мерця вирішили поховати в тому селі…

Як ми зраділи від розповіді подорожніх! Наш татусь просвітлів лицем і зі сльозами радості возславив Господа і звеселився серцем! Він взагалі був непитущий чоловік. Дозволяв собі впитися лише на свято Пурім. Один раз на рік. Але тоді татусь випив аж три келишки. Для нас це був справжній щасливий день. Татусь навіть сказав, я це добре запам’ятала, віщі слова. Потім мені це дуже знадобилось. Власне, не стільки особисто мені, але знадобилось.

— Молодець Ілляш! Тьху, тьху, щоб не наврочити! Все ж таки він місцевий, а вони часом бувають такі дурні! Пі, недарма я мав підозру, що його батько хорошої крові… Недарма та стара відьма із Пісків розповіла, що коли Марія притяглась до неї, то сорочечка на дитині була обшита по коміру і рукавах паволокою… Порода, що не кажіть, дається взнаки!.. От хоча б цей божевільний Стрілець! Як я злякався, коли ступив на подвір’я! Він же міг їх покласти усіх до одного! Що було б, що було б?!! Але дивіться, він хоч і божевільний, однак виховання і шляхетні манери! Ви тільки подивіться, скільки він заплатив за глек вина і медові коржі?! Заплатив великий гріш і дав ще монету…

А я кажу:

— Він ще щось дав Ілляшеві, крім монети…

— Можливо, можливо, доню! Але якщо він Ілляшеві ще щось дав, то ми про це взнаємо, коли з’явиться Ілляш… Та будемо просити Господа нашого всемогутнього, щоб ніхто з них не з’являвся. Возславимо Господа, попросимо в нього захистити наше гніздо!..

Але все ж вони повернулися до нас. Правда, не всі. Чорного Стрільця ми більше не бачили. Ніколи. Він страшно загинув. Про обставини смерті цього божевільного Стрільця нам оповів лікар ребе Мерхав наступного року. Він приїхав до нас у гості на два дні. Мій татусь і ребе Мерхав дружили. І водночас вони ніби змагались у всьому, намагались один одного випередити. А всіх інших людей вони вважали нижчими за себе. І це так і було, без сумніву. Бо хто такі татусь наш і лікар ребе Мерхав? Я вам просто скажу — на надгробках предків ребе Мерхава висікали тазик для умивання, а на могилах татусевих предків вирізьблювали руку. Тазик — знак поколінь Авраамових, рука — знак коліна Леві.

При мені розмови про загибель Чорного Стрільця не було. Я почула дуже мало, але все зрозуміла. Чорний Стрілець, попри хворобу душі, був у них великим воїном. Він, на своє горе, покохав доньку Білого Лицаря. Але Лицар був іншої християнської віри. Коли він взнав, що Чорний Стрілець вчащає до доньки на хутір, то відіслав її з тіткою в далеке село. І так, щоб не знав Чорний Стрілець. Але хтось, певно, той бадханім-дудар, що звеселяв воїна, а може, й не він, — вивідав, де схована донька Білого Лицаря. Хтось той і допоміг їй утекти з далекого села. Вони сховалися в зрубі старого осочника, що оберігав дичину в дубових і липових гаях. Це далеко, за річкою Либіддю, а там на горбах збираються місцеві чародійки. Звідтіля дівчина прибігала на побачення до Стрільця, на любодійство потаємне. Знов про це взнав Білий Лицар. Узнав він від слуги-наймита Стрільцевого. Слуга той служив Стрільцеві за город і хату. Чим вони, Лицар і ниций слуга, були пов’язані — невідомо. Певно, що не тільки грошима. Так от — Білий Лицар запалав такою лютою ненавистю до коханця своєї доньки, що підкупив слугу-наймита убити Чорного Стрільця.

Була слабина в Чорного Лицаря — він страждав сильними головними болями. Той слуга-наймит підсипав у вино зілля. І, сонного, обпоєного дурманом, задавив його. А тоді витяг з помешкання і пхнув під ноги коню. І коня він підпоїв зіллям. І кінь потовк тіло свого господина. Тоді наймит заколов коня, випустив калюхи на землю. Нібито божевільний Стрілець сам таке вчинив у своєму безумстві. Бо за кілька років перед тим Чорний Стрілець у нестямі зарубав свого коня, який йому чимсь не догодив. Що то за сила і шаленство були в Чорного Стрільця, можете собі уявити — він мечем німецьким вдарив коня по тімені. І цілком розрубав кінську голову на дві рівні частини до самих зубів! Такого шаленця можна було взяти лише хитрістю. Бачите як — і в цій землі язичників-многобожців усе повторюється: от вам Самсон, от вам і Далила! Тільки на їхній, місцевий копил.

Як я це сказала при ребе Мерхаві, він поцілував мого тата і мовив: «Твоя Юдита може стати новою Етерою!» А татусь образився і сказав: «Ти бажаєш мені, щоб вона, о горе мені, була з необрізаним?!» Ну, ребе Мерхав почав перед ним вибачатись. І, щоб якось те замазати, подарував мені угорського золотого! А татусь тоді був занепокоєний, бо він дуже хвилювався, коли мені хтось щось пророчив, — дуже боявся, щоб не наврочили. Він мене відіслав подалі, сказав, щоб я не крутилася під ногами, хоч я вже доросла, а не дитина. Потім я взнала, чому ребе Мерхав так усе добре знав, — він був із воєводськими писарями при розгляді тієї справи про смерть Чорного Стрільця.

Потім знов у нас зупинився ребе Мерхав, коли разом із княжим воєводою виїздив назустріч великому князю. Того літа була велика рада — з’їхались і сиділи на Горі в замку сам польський король Ягайло, великий князь Вітовт, його татарський приятель царевич Джалал-Еддим та ще й з далекої півночі примчав тверський князь Олександер. Я вже добре не пам’ятаю, але ніби ребе Мерхав казав, що вони раду радять супроти московського князя. Можна сказати — найзнаменитіші персони тих земель зібрались. Не обійшлося й без брехливого грека Фотія, його тоді митрополитом прислали до місцевих жителів. Він усе коло владців крутився. І взагалі, він довго в Києві сидів. Ні мій татусь, ні ребе Мерхав не могли спокійно вимовляти його імені! Ребе Мерхав аж плювався! Бо людям було погано від його підлот. Цей Фотій повернув справу так, що винними у великій лихві, торговельнім здирстві, фальшивім золотарстві та псуванні монет були наші люди і вірмени. Ну, вірмени хай, з ними ще треба розібратись… Але ж наші люди причому? Для чого він те робив, для чого туману й каламуті напускав через своїх похлібників? Дуже просто — він і сам, і його люди тим часом по церквах, по монастирях закидали сіті й виловлювали звідтіля все коштовне. Знали ми про все це від ребе Мерхава. А ребе Мерхав знав від співака з їхнього головного храму Софійського. Той грек Фотій чого тільки не повигрібав із головного храму: якість страсті Христові, окуті золотом і коштовним камінням, риб’ячої кістки посох із золотим окуттям, золотий посуд, прикрашений справжніми шафі рами! Особливо ж той співак уболівав, що сандалії їхнього Бога привласнив собі цей підступний і лживий грек! Ну й дивні у них люди — через шкіряні сандалії більше перейматись, ніж через золотого келиха!

Ребе Мерхав не сам, а через місцевих сповіщав воєвода про все те, а воєвода сповіщав великому князю Вітовту. Але чомусь Вітовт не обмежував грабунки клятого грека Фотія. Ніби й не чув доносів про його «діяння». Про наших же людей усе чув, що вигадав грек і його посіпаки. І доводилось нашим людям щоразу збирати монети на подарунки Вітовту. І вийшло так, — це не мої слова, а татові, а йому ребе Мерхав їх промовив: «Чутки про юдейську лихву, вигадані греком Фотієм, принесли вдесятеро більше монет литовцю, ніж той Фотій потяг із Києва до Москви для свого володаря — московського князя!»

Але й відвертий грабіж заброди-грека великий князь Вітовт повернув собі на користь. Він вигнав грека із своїх володінь за крадіжки коштовностей, витурив нашого хитромудрого ворога, щоб він, підручний московського князя, не підбурював місцевих поселян проти литовців…

Так-от — Фотій ще розкошував, як у райських кущах, залишених без ангелів-хранителів. А місцеві поселяни все лихіше стали позирати на наших людей. Правда, не всі, але дедалі більше було роздрочених… І от приїхав ребе Мерхав і почав розповідати татусеві про справи на Горі. Перш за все як загинув Білий Лицар.

Ребе Мерхав, сотворивши молитву, на світанку вийшов із помешкання. Піднявся на вежу до сторожового. Той, звичайно, куняв. Ребе Мерхав любив помилуватися з височини замку на Поділ і заплави, на ріку. Він тільки зиркнув на Поділ — побачив внизу пожежу. І відразу вгадав, — це ж був ребе Мерхав, — що горить садиба Білого Лицаря. Ребе збудив вартового. Той зняв алярм. А ребе Мерхав ще й крикнув, хто горить. Зразу вояки Білого Лицаря, а їх у замку десь із п’ятеро, кинулися вниз на Поділ. Ребе Мерхав, хоч тоді вже постарішав, теж поспішив за ними. Він казав, що це Боже благословення, що садиба загорілась у повну тишу! Ні вітерцю, ні павітру від ріки чи з пагорбів. Міщани вибили браму й двері в будинку. То ще встигли витягти багато речей і самого господаря. Він був геть обгорілий. Як люди у великих пожежах гинуть — скоцюрбившись і руки ніби перед лицем тримав. Ну, всі й подумали, що він згорів. Але ребе Мерхав побачив, що обгоріла кров запеклася трьома гулями в Лицаря на боці, на грудях і на стегні. Ребе Мерхав миттю зрозумів: Білого Лицаря закололи і вкинули у вогонь! Так йому його досвід і лікарська наука сказали!.. І, поки міщани, стражники та воїни заливали водою палаючий будинок та витягали з полум’я речі, ребе Мерхав обстежив усю садибу. І в істобці для прислуги знайшов ще двох мерців — посічених на смерть служниць.

У стайні все було гаразд — тільки коні рдилися від галасу, пожежі та густого диму. Остання будівля в садибі — зимник, де зберігали всякі припаси, привернула увагу ребе Мерхава. Там біля порогу лежала татарська шапка. Ребе Мерхав відчинив двері в зимник і побачив побитого, непритомного, але живого татарина-сторожа. Лікареві не треба давати поради, як приводити до тями побитого! За кілька хвилин татарин уже сидів і розповідав.

У домі Лицаря вночі була велика крадіжка — геть усе золото вийняли із скрині. Подумали, що хтось із своїх. Зробили трус. У речах кухаря знайшли дорогий гаманець. Саме той, у якому зберігалися золоті монети. Тоді кухарчука заперли в зимник, а татарина поставили стерегти зимник. Ключниця потім приходила і попереджала, ніби цей кухарчук ворожбит і його треба остерігатися, хоча він і зачинений. Але татарин легковажив її словами, думав: яким же може бути ворожбитом такий молодий і привітний хлопець? Але сталося так, як і казала ключниця, — серед ночі почав кухарчук відчиняти двері. Коли двері відчинились, проти сторожа постав кухар з довгою жердиною в руках. Стражник-татарин із шаблею — до нього, а той замахнувся жердиною, і тут тільки страж побачив — не жердина це, а бойовий ціп! То було останнє, що він бачив, бо удар ціпом оглушив його. Живим він лишився, певно, тільки завдяки своїй шапці!..

Коли ребе Мерхав сказав, зі слів татарина-стража, що кухар був молодий, я зразу зрозуміла, що це Ілляш із нашого заїзду. Після бійки між вояками та водогонами в нас у корчмі не було вже кому готувати їжу. Бо і куховарка Марія пішла від нас. Вона забрала свого покаліченого коханця, поклала його на возика й подалася геть із тих місць. Більше ми її не бачили… Почали розслідувати далі і взнали, що того дня, якраз на світанку, небіж Білого Лицаря і його ключниця покинули місто через Хрещатийську браму. Він верхи, а ключниця, переодягнена його джурою, вела за вузду гнідого сумного коня…

Погоня нічого не дала. Подорожні й прочани бачили їх на шляху до Звіринця. Але як не випитували — ні на хуторі, ні у Видубичах їх не бачили. Кілька днів шукали по всіх околицях, по всіх шляхах. І тут діяли якісь чари — їх одночас помітили на кількох шляхах в одні й ті ж дні… Коли ребе Мерхав сказав, ніби кухар Білого Лицаря — чародій, я не повірила і сказала про це тихо татусеві. А він і каже: «Ребе Мерхав! Будьте свідком! При вас мені моя доня сказала, що Лицарів кухар — то наш колишній слуга-кухарчук Ілляш. І я вам свідчу, запам’ятайте, цей хлопець не міг красти ні срібла, ні золота! Пройде час, і все виявиться. Він не чарівник і не злодій. Це все штуки ключниці й Лицаревого небожа. На Ілляша вони звернули, щоб від себе відвести підозру. А самі зарубали і Лицаря, і служниць. І татарина по голові вдарили. А він збрехав, бо заснув і вигадав про бойовий ціп. І як ви, ребе Мерхав, вчена людина, в Солуні у мудреців вчилися, могли повірити в той бойовий ціп?»

Ребе Мерхав звів руки, як зараз пам’ятаю, і звертається не до татуся, а до мене: «Я в чародійство не вірю. Я вірю в науку і спритність. Але скажіть — де ж подівся кухарчук? Чому його не вбили змовники?!»