Розділ «Юр Логвин Закляття відьмака»

— Цить! — сказав наймит. — Бо я раніше твою дурну макітру потрощу!

Вона й замовкла до других півнів, а потім почала канючити:

— Після других півнів привиди зникають… Піди подивись, що там робиться…

— Сиди, дурепо, і не рипайся! Поки сонце не зійде, нема чого туди пертися.

— А я б от пішла, якби була чоловіком! — сказала наймичка.

— Якщо ти ще хоч слово ляпнеш, я тобі останні зуби повибиваю.

Ну, зуби вона, звичайно, берегла, як усяка жінка. І не стала дрочити свого чоловіка аж до самого сонця. А він тим часом загорнув усі гроші в шкіру і сховав їх під порогом хатніх дверей.

Тільки сонце вигулькнуло з-за пагорбів, наймит і наймичка побігли в садибу.

І зразу, тільки побачили відчинену хвіртку, зрозуміли — Сергія Стрільця немає!

Вони зайшли на подвір’я, а на подвір’ї скрізь смуги паперу із псалмами, двері будинку відчинені.

Вони обережно зазирнули й побачили в опочивальні на ліжку удавленого Сергія Стрільця.

У наш ворохобний та кривавий час люди, на жаль, звикли до чужої наглої смерті. Тим пак простолюдини, особи жорстокі та нерозумні, але те, що наймити Добачили, — вжахнуло їх. Вони як стій стали на порозі опочивальні.

На Сергієві Стрільці лежав кістяк людський у білій сукні шовковій. Кістяні руки скелет поклав на посиніле горло славного воїна. З черепа цього страшного кістяка звисали довгі пасма злиплого, перетлілого волосся. Наймичці стало млосно, і наймит витяг її, як солом'яний куль, на подвір'я. Посадовив під парканом, наказав:

— Доглядай садибу! А я побіжу до перевізника. Нехай сідлає кобилу та поспішає в місто владу сповістити.

— Е ні! Я тут не збираюсь гинути укупі з кістяками та удавлениками. Я ще жити хочу!..

— Тоді поспішай до перевізника та передай йому все, що я сказав. І киян нехай сповістить, і воєводиним людям передасть. Поспішай…

А в перевізника жінка виявилась така цікава та нетерпляча, що хоч тремтіла зі страху, а побігла до Сергієвого хутора. Одночасно з нею туди притрюхав Алхимник. Його такий розпач охопив, коли він побачив страшний кінець, що він сів на порозі дому й заплакав. Ще б пак, де він міг знайти такого щедрого благодійника, як цей витязь?!

Коли був живий Сергій Стрілець, то не дуже до нього любов’ю палали — вважали, що він винен у загибелі своєї сотні. Але, коли він загинув, та ще такою страшною смертю, люду поназбігалося звідусіль! Як приїхали владці, все оглянули й переписали, то виявилось, що всі коштовності, про які поспільство знало, лишилися на місці. Тільки не могли знайти золотого змійовика. Прискіпливо допитували і Алхимника, і наймита, і наймичку, і жінку перевізника. Але ті відпирались і кожен доводив свою невинність…

Потім ще якийсь час на хуторі духи загиблих з’являлись щоночі і мордували страхом наймичку. Щоночі вона кричала, а наймит її бив, щоб вона дала йому відпочити. Не хотів ніяк іти з хутора — чекав, поки рання редька дійде та огірочки підуть. Та зрештою, видно, й наймита почали діставати привиди, бо він домовився про городину з перевізником і продав йому все на корені за якісь мідяки.

Отож до повного дозрівання капусти, цибулі, редьки та огірків на городі колупалась перевізникова жінка. А Алхимник все сидів і сидів на хуторі. Щось майстрував собі в кузні. Якусь зброю ніби — чи то кушу, чи то лука. А потім в один день щез. Його в той день бачили із сумним конем, вантаженим невеликими паками. А в руках він мав патерицю із залізним клюгом. Для вмілої людини — то добра зброя! Щез він на роки. Як повернувся після Єдигеєвої навали, вже ніхто із владців йому нічого не згадував. Бо після того, як він щез, пішов поголос, ніби він підбурював уходників, і купців, і воєводських челядників Київ од Литви одірвати. З тих, хто більш-менш добре знав історію із золотим оберегом, він один лишився у Києві, Ні, брешу! Ще Ілько-кухарчук.