Розділ «Юр Логвин Закляття відьмака»

— Ти краще жінку свою не плутай в це лихо. Я бачила її у вікні, і мені її лице видалось на одну злодійку схожим… Слухай, а ти не брешеш, що вона в тебе київська? Не з Черкащини вона?

— Та ні, киянка вона, чого мені брехати?

— Дивись! Бо якщо твоя жінка та сама, на кого вона мені здалася схожою, то така кого завгодно за мідяк купить, а за срібло продасть! А втім, я її завтра краще роздивлюся і скажу тобі всю правду. А зараз відкрий нам прохід…

— Завтра відкрию. Гроші принесете — будь ласка…

— Ти такий жорстокий… Колись пожалкуєш…

— Не погрожуй!

— Ну добре, добре!.. Завтра будуть тобі гроші! — сказала примара-мамка і потягла за собою примару-панночку. — Ходімо, доню, у нього серце як у юдея — тільки від злота м’якне! Я добуду йому срібла, скільки його чорна душа править. Ходімо…

І вони пішли з хутора, ще зовсім і чорна ніч не впала.

Наймит відхилив жолоб, щоб його жінка вилізла з-під нього. Та від страху сили полишили її, і вона не могла звестися на ноги. Руки в неї трусилися, зуби цокотіли. Наймит притяг її в хату, напоїв вином, але вона так перелякалась, що цілу ніч сама не спала й чоловіку своєму не давала спати. Все йому торочила:

— Тікаймо звідсіля! Вони нас задушать!

— А гроші?!

— Та нам п’яти дукатів на десять років вистачить… Ну, а якщо коні й хату купимо і поле винаймемо, то на три роки. І ще випити тобі буде і мені солодко поїсти!.. Тікаймо!

— Дурепо ти, дурепо! П’ять кіп срібла! Вони притягнуть срібло — а по нас пил завіявся? Ти хоч бачила коли-небудь такі гроші?!

— Не бачила! Не хочу я нічого! Тікаймо! До завтрашнього вечора ми вже далеко будемо звідсіля…

— Поки гроші не візьму, і кроку звідсіля не ступлю!

І наймит дотримав свого слова — як почало сутеніти, він пошкандибав до старого сінника. Тільки з хати — його молодиця зразу двері на всі запори, ляду на горище закрила, віконця-заволоки засунула і позаклинювала цурпалками. Сама залізла в діжу і згори накрилася. Сиділа й трусилася від кожного мишачого шкрябання й писку, від кожного тріску в зрубові мертвилась і серце в неї заходилось. Їй здалося, що вона всю ніч сиділа. Але коли повернувся її чоловік, ледь двері не висадивши драбиною, поки вона відчинила, то якраз перші півні заспівали. Наймит не втримався і так вжучив їй по вилиці, що вона довгенько відпочивала на долівці. Наймит не чекав, поки вона оклигає, запалив усі свічки й розіклав на столі срібло. Чотири рази рахував, а все ніяк не сходилося — то було ніби менше, то ніби більше.

Коли наймичка очуняла, то придибала до столу. Як уздріла все срібло на столі, то ледь знов не зомліла. Так і гепнулась на лаву коло столу і слова не була здатна вимовити. Зрештою вона настільки отямилась, що приступила до чоловіка, схопила його за руки.

— Поки вони там блудствують, тікаймо геть. Тепер у нас і срібло є, і злато!

— Була ти дурною, дурною і лишилася! І дурною й здохнеш! Ми втечемо, а раптом вони його задавлять? Тоді виходить, що то ми його задушили і втекли. По наш слід воєводині пси поженуть. І лавники подільські своїх пахолків. То де ми з тобою зависнемо — на Подолі чи перед Драбською брамою?!

— Що ж нам робити?! — як заголосить наймичка. — Вони ж і нас можуть удавити!!!