Розділ «Юр Логвин Закляття відьмака»

Перший нападник з їхнім довгим і вузьким мечем, еспадою, одержав від мене тим молотом у груди. Добре, що в нього під плащем був панцир, а то забив би його. Я підхопив еспаду. Лівою перед себе штрикаю, а правою бойовий молот кручу. Другого я по ногах попав. Він навколішки вкляк. І забрав я у нього меча. Третій і четвертий втекли. Добіг я до призначеного місця. І тут з обох завулків до мене вибігають четверо з еспадами. Я кричу: «Донно Анно! Заберіть золото!» І кручу обома руками молотом. Аж свистить. І Бога молю, щоб ланцюг не урвався. Один мене таки зачепив по ребрах еспадою.

На свою голову, бо я його так зацідив по шолому, що на всю вулицю задзвонило. Він аж до протилежної стіни відлетів.

Тут розчиняється над моєю головою вікно і такий хрипкий голос наказує: «Ану, Фернандо, і ти, дурню Карлосе, заберіть Хуана і геть з моїх очей. Та скажіть, що ви в нього непотріб! Геть!»

Мої вороги підхопили збитого. А з вікна до мене: «Віддай їм мечі». Голос, голос сатани, спробуй такому не підкорись. Голова в мене аж кипить, так швидко працює! Я хапаю одного меча і, як списа, мечу його в двері протилежного будинку. Другого хапаю і теж кидаю. Мечі ввійшли в дерево, аж загуло. Стирчать у дверях і гойдаються з боку на бік. З вікна регіт наді мною. «Полиш молота на порозі й заходь. Двері відчинені». Я ще не знав хто, але голос, голос… Я рачки, рачки до дверей. Штовхаю їх стегном, водночас кидаю молот на брук. Сталь дзвенить, двері без рипу відкочуються всередину. Переступаю боком поріг, і зразу ж хтось зачиняє двері, падає важка залізна запора.

Говорить до мене дівочий голос, щоб ішов уперед, і я проходжу до світлиці. Згори по сходах спускається чоловік. Чути, як він прикульгує і об сходинки б’ються піхви меча. У світлиці нікого. Тільки свічадо сяє десятком свічок. Зайшов чоловік, кульгавий. Грубе лице в блисках. Очі пронизливі. Меч наголо тримає. Я вже бачив такий меч, тільки бідніший. Юдею моєму принесли поновити золоті написи… Я зірвав з голови капелюха й низько вклонився. «Що ти тут робиш?» — «Донні Анні приніс прикраси…» — «Покажи!» Я видобув гаманця і витяг сережки. «Хто робив? Ти?» — «Ні. Юдей Хаїме Леві». — «Ти хто?» — «Хрещений. З міста Києва». — «Не знаю такого міста. Де це?» — «Це за турками в далеких степах». — «Землі якої віри?» — «Християнської». — «Що робиш у юдея Леві?» — «Робітником при майстерні. Зароблю гроші й піду на прощу до Сант-Яго». — «Чи знаєш, хто я?» — «Не знаю. Але твій погляд говорить — ти господар життя і смерті»… — «Правильно… Анно, іди сюди!» Вона зайшла, і тільки я зиркнув, то остовпів. Такої красуні, такої розпутниці, навіть з виду, мені не довелось ніколи бачити. Я зразу ж опустив очі і більше не зводив на красуню. Кульгавий з того почав реготати. «Бачиш, Анно! Він тебе більше боїться, ніж мене… Бери, це тобі він дарунок приніс». — «Від кого така щедрота?» — «Граф хотів на сережки, мов рибу на гачок, спіймати золото юдея Хаїме Леві. Не вийшло. Дурень мій родич — забрати золото в одного юдея — то дурниця. Треба все юдейське золото захопити!» — «Ага, король їхній дон Педро!»

Тепер — стережись! Щось тобі загадає, і сатана не сподобиться!!! Донна Анна цілує короля в губи. Я не зводжу очей. Я тільки чую. І дивлюсь на підлогу. Помічаю, що за довгими завісами вікон наче хтось стоїть. Ноги широко поставлені. Може, щоб зразу в бій кинутись, як викриють?.. Король мені каже: «Яви мені свою силу і вправність». — «Я слухаю і підкоряюсь з радістю!» — «Озирнись, і ти побачиш на стіні зброю. Візьми меча і метни, як ті два мечі на вулиці!» — «Куди метати?» — «Куди захочеш!» І надалі очей на донну Анну не зводжу. Тільки чую, як вона хапливо ковтає повітря. Меч тримаю півтораручний, ваговитий. А мені тільки такий і потрібен. Прикидаю його на вагу, приміряюсь. Я думаю гарячково: «Заб’ю того за завісою — можуть скарати потім на смерть, як убивцю. Метнути у двері — але ж король недарма мене підбиває на пригоду! Знає — за завісою людина! Ну підождіть ви, латиняни, юдеї та сарацини. Все вам буде!» Як замахнусь, як метну меча в завісу! Тріск, наче від пострілу! Донна Анна тільки приглушено, ледь чутно зойкнула. Меч стирчить у завісі. За завісою якесь камешіння, хрип, і враз хтось гепається на підлогу. Дон Педро, мов навіжений, верещить: «Хто там?!» Жодного звуку. Все завіса покриває. Він мені: «Відтули завісу!» Відтулив. А там догори ногами лежить молодик непритомний. Меч йому ніж ногами пройшов, нижче єства, і пригвоздив штани до дерев’яної стіни. Так він на своїй матні й завис. Педро, король їхній, регоче, не може спинитись. Кинув меча в піхви. «Бери це опудало і неси додому». — «До юдея Леві?» Король дон Педро регоче ще більше: «Ні, їхній будинок навпроти собору Святого Якова». Я думаю: «Порішать мене графські посіпаки. Та короля не послухати — вірна смерть». Зняв я з меча молодика, перекинув його, мов куль, собі на спину та й потяг на вулицю…

Виходжу на двір — а вже повен місяць зійшов. Коли мене знов кличе дон Педро: «Гей, чужинцю, скажи господарю, що я твій свідок. Про інше — мовчи!..» Я мовчав про все інше. Як до мене не підсипався Хаїме, я все мовчу. Але бачу, що йому аж шкварчить! Нарешті він перестав мене випитувати. Та зразу ж сарацин підсипався: «Тільки одне скажи — що дон казав про юдеїв? Тільки це! І, присягаючись ім’ям Пророка, більше нічого не питатиму!» Я помізкував, помізкував і кажу: «Вийди з кімнати, щоб я нікому нічого не говорив!» Він вийшов за двері, а я й повторив слова дона Педро… Коли чую, Хаїме щось на своїх бабів кричить, за хвилю грюкає дверима і вибігає на вулицю. А вже вечір — час молитви. Ні, яка молитва! — побіг родича попередити! От який був той Хаїме здогадливий! Кілька слів почув королівських та галасування лотрів на базарі — і враз скумекав: королівському скарбничому Леві Самуїлові кирпата посміхається! І правильно домізкував! Легко ми чужі біди вгадуємо. А сам, бач, із якимись сережками ледь усіх гараздів не стратив!.. Той Леві був такий багач, що, певно, ніколи вже такого не буде. Ти не посміхайся! Я свідок тому… Ну, та повернімось до Хаїме. Чи скоро, чи не скоро приплентався він додому. І в сльозах. Сів у майстерні на підлогу, бруд собі на голову сипле й волає: «Пропав Самуїл Леві! Пропав! Гординя застила йому очі! Пиха заткнула йому вуха!..» І ще щось по-їхньому. А слів гішпанських юдеїв я так і не вивчив… Тим часом по місту почали ворохобитись натовпи волоцюг та голоти. І все кричали, що юдей обдирає бідняків, п’є вдовині сльози, висмоктує кров трударів. Я б не сказав, що Леві був Божим подарунком для міста — з усього міг вичавити монету, з кожного шкуру здерти і не всміхнутись… Скажений той дон Педро знав, що робив, — віддав юдеєві на відкуп податки з усього Толедо! Я не знав їхніх усіх хитрощів і не міг збагнути, чого так побивається Хаїме Леві. А таємниця була ось у чому: Самуїл Леві в якийсь час одноразово вибрав у своїх клієнтів своє срібло-злото і всю лихву з позики. Торгові люди закамешились — для чого це Леві враз усі монети? Ну й хтось із вивідувачів доказав на нього дону Педро. А той хоч і скажений, он скількох людей помордував, не виходячи з-за столу, та став лагідний та уважний.

От і поспішив він у гості до Самуїла Леві. Бо ж ти тільки подумай, брате, — того Леві при людях можновладці звали «другом його королівської милості». Отож по банкеті дон Педро й каже: «Мій друже! Ти ж знаєш, як християни ненавидять юдеїв… Мені вивідувачі передавали, що по корчмах ворохобники підбурюють чернь проти тебе. Я поставлю варту проти твого будинку. Але все ж будь обережний — сховай свої монети!»

Леві йому цілує руку, дякує і каже, щоб його королівська величність не турбувались — скрині з монетами в надійному місці! Наступного дня почали ворохобники підступати до юдейського кутка і не тільки на Леві, а на всіх юдиних нащадків погрози сипати. Знов прийшов дон Педро в гості до Леві. Знов пообіцяв поставити сторожу біля дому і для супроводу Леві до скарбниці дати вояків. Знов попереджав, щоб Леві сховав скрині із золотом подалі від ворохобників. А треба сказати, що, коли почались заворушення і ворохобництво, понесли багато юдеїв свої коштовності до Леві на схованку — адже він під захистом свого короля! Тільки мій Хаїме хапався за голову: «Вай, вай! Що роблять?!!» На третій чи на четвертий день натовп кинувся на Леві, коли той ішов із скарбниці до свого дому. Вояки ледь видерли його з лабет ворохобників. І зразу ж до нього навідався дон Педро. Заспокоював, сказав, що кількох заводіїв схопили і в неділю їх стратять на сокодавері. Але нехай він подбає про свої скарби. Бо вояків зараз мало навіть в палаці — треба приборкати бунтарів у горах. Там все військо. Самуїл Леві заплакав і каже: «Я їх зберігаю у таких льохах, що ніколи й ніхто не здогадається, як до моїх скринь дістатись!» — «Але ж натовп може зруйнувати твій чудовий будинок!» — «Ваша величносте! Та в мене потаємні, ходи у льохи з-під божниці. Це завдяки вашому дозволу я зміг звести нову божницю!» — «Ну, тепер я спокійно йду спати!» — сказав той диявольський дон Педро і на прощання поцілував юдея! Брате, ти чуєш — поцілував юдея! Король, християнський король! От де диво! Та повідаю тобі, брате, — той поцілунок дорого коштував нехристові! Тієї ночі до юдея прийшла сторожа і потягла до узилища. Там його з великою охотою та пристрастю допитали. Він  і виказав усі таємниці ходу в глибину скелі під юдейською божницею. Тут шалений дон Педро згадав про мене і про мого господаря. Нас із ним притягли у підземелля. Коли Хаїме побачив, як вояки підносять донові Педро скриньки з монетами, він знепритомнів. Йому було добре — відкинувся і лежить. А мене дон Педро погнав у колодязь — чи нема там скарбів? Скарби в колодязі були — тільки не Самуїла Леві! Я назгрібав ціле цебро всяких золотих посвят — очі, руки, серця, вуха і ще всяке таке!.. Коли я виліз із колодязя, то почав роздягатись. Дон Педро на мене вирячився, але мовчить. Потім як гаркне: «Ти що, чужинець, збожеволів?!» — «Ні, — кажу, — а раптом кудись золотника прилипла? Вийде, що я вкрав?» — «О! А ти не дурень!.. Обшукайте носіїв!» Обшукали тих, хто виймав із схрону скарби. У двох знайшли золото. Дон Педро підійшов до них і по черзі вдарив кожного своїм важенним перснем у скроні. Перснем для натягування тятиви лука. Обоє небораки лягли на місці. І добивати сторожі їх не довелось… Ну гаразд, забагато я тобі про всіх цих гішпанців, та юдеїв, та сарацинів набалакав. Скажу лише, що більше нас із Хаїме шалений дон Педро не шарпав. І ми розбіглись в різні боки з-під кривавої правиці короля. А на останок Хаїме мені подарував різак для різьби по криці. Сам же він, як я зрозумів, подався через море до Африки. Там сарацини і багато їхніх — юдеїв. А я опинився через років два у столиці хрестоносців — Мальборку. На той час я непогано вивчив німецьку. Що ж до вправності в ритині, то штемпелі для підробних монет різав не гірше німецьких майстрів. Ото кубло! Порядок такий, що собі й уявити не може християнська душа! Кожен знає своє, діло, кожен щось робить. Мені кортіло все вивідати, все зрозуміти, але я себе за горло взяв, щоб ні охом, ні подихом не прохопитись, як мені не терпиться щобільше взнати їхніх таємниць. Я спочатку всяку роботу виконував при зброярні. Зі шкіри вивертався, щоб у мене не згірше німців було. Попервах не зовсім їм догоджав, бо вчився я в сарацина та юдея, а в них трохи інші схильності. У німців складні візерунки, але не такі вибагливі, як сарацинські. Кілька разів їхній коваль-майстер зробив мені зауваження. Бачу: потурять мене зі свого гнізда. Хоч могли і на раба перетворити. Рабів у них повно було в льохах та підземеллях. Все серби та прусси, жмудяки та якісь іще племена, на балтицьких невольничих базарах куплені. Вони обслуговували печі для підогріву повітря в залах, води в лазнях, чистили нужники і канали-водотоки під містом-замком. Отож я вирішив перевершити німців. Помолився добре Господу нашому, ревно і без жодного сумніву. Знав: Господь наш добро-славний допоможе мені. Мені й знак був зразу по молитві — тільки-но я скінчив молитись, як крізь загратоване вікно влетіла ластівочка. Тричі облетіла навколо мене з криком. Як вилетіла, ніхто й не збагнув. Не стало, і все. Того ж дня мене викликає коваль-майстер і показує ритину на гарді чингалу флорентійського. Питає, чи зможу я точнісінько такий візерунок на гарді й лезі відтворити. У волохів, треба сказати тобі, брате, інший звичай — у них візерунки з довшими рисами, набагато тоншими за німецькі. Їхні майстри кували флорентійські чингали, а я прикрашав їх волоськими узороччями. Коваль-майстер мені наказав: «Пі пари з уст! Інакше чайки очі тобі видзьобають!» Мене ще прочани в Сант-Яго попереджали, що тевтонці не згірші злодії за храмовників. Непотрібних і небезпечних людей спускають водяними ровами в море. Ще казали, що вони блудодїї та содоміти. Блуд бачив — привозили таємно у возах із сіном повій і селянських дівчат. Тільки тепер думаю, що не таємно, а з наказу когось із вищих. І літери їхні латинські я підробляв найретельніше. Без сумніву, саме за літери мені випала розгадка таємниці… Однієї ночі тихо мене в келії будять і ведуть кудись угору. Не відчуваю страху анітрохи. Привели у високу круглу кімнату десь у вежі під самісіньким дахом. Чисто й світло, як у вівтарі за вратами. Світильники сяють. За столом четверо сидять — двоє прехудющі, один чернець, товстий, червонолиций, сміється і очима, і вустами. І всередині наче бульбашки від сміху в череві; перекочує. Четвертий — каптур на самісінькі очі насунув і на все лице тінь падає. Згадав я зразу гішпанську приказку: «Стережися голодного вояка, ченця під каптуром та гнаного юдея!» Поклали вони переді мною на столі моє начиння — різці, ніж, пробний камінь і посох із штемпелями для дукатів. А я ж його сховав у дубовій діброві далеко від Мальборка!

Чернець з-під каптура ріже слово за словом.

— Невже ти думав украсти у нас золото і накарбувати собі дукатів?!

— Господине… отче… — Я зовсім їх не боявся. Що боятися — захотять, то заб'ють! — Я знаю німецький закон і звичай. Злочинців німці винищують. Я хотів навчитись карбувати й різати карби. А тоді повернутись до Києва і карбувати там київські срібники.

— Ха! — сміється товстун. — Руська земля не має руського володаря! Для кого ти карбуватимеш — може, для хана Тохтамиша? Чи для вервольхва Вітовта? — (Знаєш, брате, «вервольхв» — то в них значить «вовкулака»). — Вони обоє сидять у Києві!

— Отче! — Зло мене взяло, бо чую: зарубає мене кат або ще гірше — руку відсіче. — Хан Тохтамиш вже іздох. Вітовта я не знаю, бо втік із Києва, як ще на столі був Володимирко. А втік я, бо був слугою при — кузні, де карбували гроші князя Володимирка…

— Бач, утік, бо, видно, й там був злодієм. Доведеться тобі руку утнути! — з-під каптура січе чернець.

— Отче, то намір — гріх перед Богом, а перед людьми гріх — тільки дія і слово.

— Тобто?!

— Якби я кого підмовляв до крадіжки…

— Слухай! А ти часом не юдей? Як для рутенця, то розумний і хитрий. Чим доведеш, що ти не юдей? Що ти не вихрест? Є свідки, що ти уві сні вимовляв юдейські слова. І слова незрозумілі, з Каббали, певно. Говори!

— У гішпанськім місті Толедо я служив юдею-золотарю. А в нього був ще сарацин. Геть чорний. Я його випитував їхні слова.