Розділ «Юр Логвин Закляття відьмака»

А я йому й кажу, що, може, більше десяти років чекав урвати часину і списувати книгу для самого себе. Бо вже писав і писав, та все для чужих, все для дуків-багачів. Каже йому: якщо зараз не спишу для себе книгу, то вже хто зна, чи колись зможу вдруге сісти за неї.

— Господи! Та що твоя книга?! Якщо я не витягну із боярина таємниць, нічого із короною не вийде. У нього всі таємниці! А він через цей диявольський гудок мені жодної не відкриває!..

Мені ж праглося списувати книгу! Може, так сильно, як колись хотілося з першої подорожі в Орду повернутися чимскоріше додому… (Старий Книжник і словом не прохопився, що також кортіло йому і карти перемалювати на липину та вирізати з них дошки-печатки). Однак довелося брата вчити, як із гудком вправлятись. Та, слава Богу, Лавр виявився здібним учнем. Хоч музику чи дидаскала з нього роби. Тільки що вже застарий. Навчив я його ті чотири пісні грати й співати, які більше за все боярин любив. І зразу ж пішов Лавр до боярина. Не вилазив із світлиці цілий тиждень. Я зрозумів: поки він зі мною, то перепочинку й тихого життя мені не знати. Тому й не вилазив з-за столу. Тому й зробив стільки, скільки ніколи не встигав. Аж очі мов піском позасипало, так різало від напруги. І що дивно — в такому поспіху писав, а кожна літера була якнайкраще вималювана! Повернувся Лавр з дома переметними сумами. Кинув їх на лаву, схопив мене в обійми і ледь не задушив! Що не кажіть — я був тоді ще міцний, не те що тепер — од вітру хилюся, од туману п’янію, — а був він не знаю у скільки разів сильніший за мене!.. Хоч ми з ним як близнюки — а близнюки у всім однакові! Може, тому, що я ніколи важкої роботи не робив і полюбляв жіноцтво?.. Не знаю… Тільки він мене мало не роздушив.

— Брате! Земля наша ніколи тобі не забуде твоєї музики! Якби ти мене не підучив, дідька лисого я взнав би усе що треба. Навіть більше того! Більше, ніж сподівався… Тепер до праці!

І він вже нічого мені не пояснював і не казав. Все мовчав. Тільки часом зупинявся і без звуку ворушив вустами. Не було зрозуміло, що він говорить — чи молитву святу, чи закляття своє диявольське, архимницьке, чи згадує рецепти того архимницького потаємного діла.

Перш за все він розібрав свою патерицю, про яку я зразу зрозумів, що вона із таємницею. Спершу витяг звідтіля сталевий штиль, гострий і гнучкий, як очеретяна скіпка. Потім вийняв монети золоті, дві сталеві печатки— тавра і якісь чародійські порошки в тонких козиних ріжках. Он скільки добра напхав він у свою диявольську патерицю!

А тоді заходився глину місити в різанці й робити з неї товсті оладочки, а далі на них відтискав печатки. Потім ті відбитки глиняні підсушував на гарячому черені, дорізав різачком по затверділій глині. Затим прорівняв рівчаки в них, з’їднав і виготовив ливарну форму. Тих опочок він зробив може три дюжини й добре обпалив їх у печі. І вугілля ливарне випік у горщику із дубових скіпок. Із своїх лахів витяг малесенький горщечок з білої мов крейда глини і кинув у нього дукати, шматки мідного дроту та якісь ще білі шротини і темний порошок із козиного рога. Коли ота гаспидська алхимницька суміш плавилась у горщечку, все в печі тріщало. А з горщика пихкало біле полум’я і червоний дим. На поді такий жар влаштував, що я думав — основа крізь глину займеться. І тоді вже ми з ним спечемося раніше, ніж нас княжі пахолки на вогнище потягнуть! Я, таке вздрівши, запхав усі свої добра в торбу. І онучі накрутив, і постоли нові взув! Та Бог милував! Зварив він своє архимницьке злато, хоч казав, що то сарацинське золото, і залив його у розпечені форми. Так усе в печі й залишав на поді вичахати. Навіть челюсті закрив. Щоб пекло не виходило. А мені було важко дихати, і серце заходилось, і в горлі дерло. Він же ліг на лаву, закрутившись у свиту. Мені ж наказав збудити його, як треті півні запіють.

— Та звідки тут півні? — розлютився я. Бо, поки він чародійства свої мудрував, я таки добре настрашився. — У боярина ні собаки, ні кота, не те що півня.

— А ти добре прислухайся — чутимеш, як у перевізника на Либеді півень піє! Такого голосистого ні в одному краї не доводилось чути!..

Отож він заснув, а я його вартував. Та, якщо щиро сказати, мені й не дрімалося — боявся пожежі. Він без усякої міри розігрів піч. Я не сумніваюся, що Лавр добре знав чародійську науку, хоч і не був чорним відьмаком. Бо дивіться — бояринова садиба стояла там, де нині три монастирські ставки. А перевізникова біля Перунового дуба. І я почув, як запіяв півень удосвіта! Значить, Лавр закляв мої вуха, щоб я почув те, чого повсякдень не чув. По правді, я йому заздрив, що він стільки таємного знає і може вдіяти. Але в той самий час янгол шепотів, що потаємні знання — то ве-е-елика спокуса й зайві клопоти. Добре, що янгол утримав мене від спокуси. Краще володіти вмінням, ніж таємницею. (Старий Книжник казав це, аби одвести від себе біду та донос. Бо люди часом подейкували, що він з купцями грає в кості та карти і багато виграє завдяки чародійству. Та й по Письму несхибно ворожить). Отож він прокинувся і, навіть не протерши очей, зразу до своїх алхимницьких порошків. Розчинив їх у полив’янім горщику, повиколупував з теплих глиняних опок «золоті» кружальця і кинув їх у горщика, а горщик поставив у запічок.

— Ти, брате, нікуди не виходь. Чекай, поки не повернуся. Навіть якщо боярин покличе. Крикни йому, що нездужаєш.

— А раптом він сам припреться?

— Не бійся — не об’явиться. У нього настрій бойовий — заходився зброю рихтувати. Ох і зброї в нього! На добру сотню найкращої зброї! Не садиба, а справжня зброярня. Там у нього дві такі шаблі-адамашки — на кожну можна найбагатший хутір виміняти. Але все це балачки! Брате! Пильнуй горщика. Якщо я за два тижні не повернуся, витягни його із запічка й постав у сіни, межи старого надіб’я. Щоб ніхто на нього й не поглянув!..

Він швидко вдяг кожушка-безрукавку, а згори кирею довгу, сіро-буру, з відлогою. І сховався під відлогою, мов чернець під каптуром. І згадав я ту гішпанську приказку: «Бійся ченця під каптуром…» Повісив він на себе суми і ступив до порога. Нараз обернувся, обняв мене і тицьнув у руки агарянського ножа в чорних піхвах. Я пішов за ним зачинити ворота — визирнув назовні, а він уже, наче мана, розчинився у світанковій імлі. І ходив же — ніде гілка не трісне, ніде не шерхоне підошвою об збиту стежку…

Я ворота зачинив і притьмом до праці — навіть до алхимницького горщика не зазирнув… Однак усе ж його довелось і руками брати. Бо Лавр не повернувся за два тижні… Сьогодні я виніс горщика з алхимницьким «золотом» у сіни, а назавтра чую голоси біля бояринової садиби… Ні, таки Лавр був не тільки алхимником, а й справжнім чародієм, як тепер починаю тямити. А прийшли до боярина чоловік і жінка: чи не візьме він їх до служби. Боярин спитав, що вони вміють. Вони й сказали, що вміють усе по господарству, можуть і город посадити, і подвір’я прибрати. А він їм каже, щоб вони на подвір’я не потикались без дозволу, заздалегідь казали, коли прийдуть. Він дозволив їм жити аж у тій старій істобці під самим урвищем. Вони зраділи, тобто молодиця зраділа. Я з її голосу відчув. А той бурмило, її чоловік, ледь щось пробубонів, немов у порожню діжку. Він мені одразу не сподобався. Та й вона не дуже. Бо я писав книгу. (Про різання карт, над якими упрівав, поки брата Лавра не було, він не прохопився й словом). То, без сумніву, на мене чари навіяв Лавр: я з такої відстані чув їхнє кожне слово. І що дивно, не тільки чув, а й бачив їх. Бачив, які вони. Коли вони потім приплентались до млина, то були точнісінько такі, якими я їх бачив крізь зруб і тин. Він — кремезний здоровило, сивочубий, погляд важкий, хижий з-під кошлатих, чорних брів. А вона — височенька, з пухкими литками, що аж вилазили із латаних чобіт. Обличчя у неї жовте, довгасте, щоки вже обвисли, та й ніс довгенький і покляпий. А от вуста кривила, як балакала, і з того було видно, що вона блуд полюбляє. Та ще зір осоловілий свідчив, що вона тільки про те й мислить. Не сподобалось мені явлення отих двох наймитів. Тієї ж миті мій янгол сказав мені: «Ну от! І тут тобі урвалося! Який важкий рік! Тепер усьому кінець!» А я й подумав: «І якого чорта Лавр полишив боярина? Якби він не рипався, то й боярина утримав би від цієї дурості!» Це ж треба — всіх стерегтися, всіх оминати, і ось вам! — вже йому слуги потрібні! А побий його нечиста сила!.. Мені ж так хотілося книгу викінчити!..

Спочатку наймити до мене не потикались. Та я знав, що припруться щось позичити. Першою з’явилась молодиця. Решето їй було потрібне густе, а боярина вона боїться турбувати — дуже він злий та запальний. Я вийшов за ворота, щоб через поріг не подавати. Зблизька добре її роздивився — і ще більше переконався, що вона блудниця. Просто на чолі в неї знамено, що вона принесе решето під ніч… Тільки не вона притрюхала, а прикульгав її бурмило, як вечірня зоря замигала. Ледь я відхилив стулки, як він чобіт у щілину пхнув, аби я, значить, не закривав браму.

— Сусіде, візьми своє решето і більше їй нічого не позичай. Якщо буде треба, я сам до тебе прийду…

— Добре, — сказав я спокійно і натис на стулки, наче не бачив його чобота.

Він ноги зразу не прибрав, а трохи потримав. Я добре це запам’ятав!..

Книжник не розповів нікому, як по кількох днях цей кульгавий бурмило почвалав до міста. Потім вискочила з істобки молодиця з козубом на руці. І побігла в бік перевозу вузенькою стежкою. Книжник саме тоді набирав поліняки для печі. Він підкладав холодні, важкі поліняки в тахнучий вогонь та й заходився дорізати бубнову даму. Різав тонким, мов шильце, різачком. Липа вистояна, наче воскова! А різачок з сірого візерунчастого булату вгризався у деревину, мов шпичак у ріпу. Дрібненькі стружечки так і сипались на вискоблені дошки столу. І так добре різалось, так стружечка ішла рівненько! Книжник аж замугикав пісню, що з ним під час праці траплялось дуже зрідка. І в цей щасливий час у сухі стулки воріт легенько постукала молодиця. Він закляв спересердя. Бо знав — молодиця щось йому принесла, аби була зачіпка. І знав, що впустить її до істобки, хоч обіцяв Лаврові ніколи не впускати й нікуди не виходити. Книжник обернувся на одній нозі, оглядаючи, чи не видно слідів яких і речей братових. Нічого. І пішов відчиняти цій хвойді — знав, що її кульгавий швидко не обернеться.