Розділ «Юр Логвин Закляття відьмака»

З великим козубом з борошном та іншою вуджениною поспішив із боярського двору, обертаючись, дякуючи та кланяючись…

Коли вже Книжник був, може, за півсотні кроків від брами, стулки її знову відхилились і боярин покликав гостя:

— Слухай! Ти чого на світанку біля млина на гатці порпався? Там що — гатка розсипається?

— Га?.. — заскочений цим питанням, здивувався Книжник.

— Я кажу: що там — гатка рушиться?

— Та ні, нічого… Воду відвели з лотоків, і вона ручаєм біжить.

— А я й думаю, чого це ти там вдосвіта порпаєшся. Ну, ходи з Богом.

І боярин швидко зачинив браму.

Книжник ніс два важкі козуби із щедрими подаяннями. Та він навіть не чув густого запаху вудженого окосту. Не бентежив його і запах копчених язиків. Не подумав навіть про те, що то за язики — телячі чи свинячі.

Він і ваги не відчував своїми ніжними пальцями, що їх завжди оберігав від холоду, вологи та важкої ноші. Гарячково думав про того, що на нього був схожий. Хто його двійник? Хто грає в шинках на дуді? І чого цей «хтось» весь час крутиться поруч, наче грає з ним у піжмурки? І з’являється так, щоб його за Книжника вважали. Відколи Книжник пішов до монастиря, він не пам’ятав, щоб його з кимось плутали. Його лише кілька разів сприймали за іншого. Але то було так давно… Коли ще він був хлопчиськом. Він тоді у рідкі години забав бігав купатись до Почайни чи на Оболонь на конях покататись. І чомусь ковалі його називали Лавриком. Ні човнярі, ні вантажники, ні теслі, ні гончарі, а лише ковалі. Коли він їм казав, що його звуть не Лавром, вони дивувались: «Диви-и! Схожий на того хлопчика, як дві краплі. І голосок точнісінько такий!..» Та не пояснювали, хто той хлопчик, а він і не питав. Бо він хлопчик гречний — знав правила чемної поведінки. Матусі покійній від того була радість несказанна. Вона аж розквітала, як хтось її синочка хвалив. І не було ні разу, щоб старші на нього поскаржилися. Ще від ранку, від того, як він наче поштовх відчув у повітрі, ніби невидима сила, його штурхонула в спину незбагненна тривога, і вона погнала його до боярина. Нічого дурити себе! Хай на дві ночі свічок вистачало б, та он цілий окоренок не поколотий на скіпки. Сухий, дзвінкий і смолою пахучий. І була б із нього щепа, що тільки ну! Не всяка свічка таке сильне світло дасть. Неспокій і страх погнали його до садиби боярина. А слова боярина, хоч він і навіжений, переконали Книжника, що його двійник існує. І, без сумніву, цього двійника звуть Лавром.

Коли Книжник збагнув, що його потайного двійника звати ім’ям того хлопчика, йому стало спочатку страшно до млості в серці, ноги як глиною обліпило. Але тільки він побачив, як з-за млина на греблю виходить чоловік у світло-рудій свиті, відразу ж заспокоївся і радісно вигукнув:

— Це ти, Лавре?!

Коли потім, через багато років, він розповідав про ту зустріч біля млина, то аж здригався і на його гулястім чолі виступали краплини поту. Він втирав піт і далі вже говорив спокійно:

— Він мені й відповідає. Не дуже голосно, але й не тихо: «Звичайно, я! Хіба є ще хтось так на тебе схожий, крім мене?..» Це дивно — стояти і споглядати, як ти ніби сам до себе підступаєш. Він був тільки дуже засмаглий. Такий, як я, коли з Орди повернувся. Просто чорний був, як циган. Правда, тоді цигани тільки почали з’являтись. А все інше як і в мене. Пі в чому жодної відмінності.

Ні, брешу! Руки були в нього сильно розпрацьовані. В подряпинах, темних позначках шрамів, із почорнілими, твердими нігтями. Такі пальці бувають у ковалів-золотарів та ковалів-зброярів. А в руці він тримав добру патерицю. Я зразу помітив, що вона внизу важча, а всередині, певно, у ній штифт залізний забито для міцності. Такою патерицею, якщо вміти, можна битись не згірше, ніж келепом. А хто не битий та не тертий, той нічого й не побачить — патериця як патериця… Ми з ним не цілувались, не обіймались. Тільки, підступивши до мене на три кроки, він мені вклонився, а я йому. Я його пропустив першим до подвір’я. А він так страшно напружився, і, видно, йому неймовірного зусилля коштувало, щоб не озирнутись назад. Виходить, боявся мене, ще більше, ніж я його… Чи, може, усіх боявся?.. Потім я зрозумів, що то був не страх полохливої людини, а такої, котра весь час, усі свої дні — і світлі, і чорні — між зашморгом і сокирою ката скаче… Мушу сказати, що я теж, поки він був зі мною, перебував увесь час у напрузі. Відчував не страх, не боягузтво, а саме напругу. Щоправда, була мені від нього й велика радість, і втіха. Бо, крім того, що я знайшов брата-зведенюка, взнав я стільки таємниць і дивин, що, якби все розповісти, ніхто б і не повірив… Перше я його спитав про те, хто його мати. Хто батько, нам обом було зрозуміло. Але ні до мого батька, ні до моєї матінки він не мав злості чи почуття образи. Він так сказав про мого батька:

— Є воля зверхня над нами, коли нам народитись і в кого. І де жити… Матінка моя була жінкою коваля. Я так зрозумів, що жили вони на віру, без вінчання. Кілька разів батько її сильно товк, і вона тікала від нього, а мене кидала у його матері. Я добре пам’ятаю: він матінку мою шмагав віжками. Але мене за все своє життя і пальцем не порушив, і вуха навіть не надрав. До ковальської справи він мене не привчав. Шматом хліба не докоряв. І, чи допомагав я йому в кузні, чи печерував раків на Оболоні та прислуговував купцям на Житньому базарі, мені насипали в миску стільки каші, скільки й усім… Я так тепер розумію: він був людиною вразливою, бо щоразу, як мордував матір, потім ішов до церкви і молився ревно. Мати була добра спокусниця, бо завжди поверталась додому не обдерта й змучена, а весела, вбрана в дорогу обнову — свитку львівську, чи в запаску чернігівську, а чи в черкаські чобітки. В коваля була особливість — він ніколи нікому нічим не дорікав. Просив про щось тільки один раз. І своє слово якщо вже промовив, то тримав до кінця… Я вже вигнався на отрока доброго, — як почали до нас вчащати то княжі конюхи, то хтось із путних бояр служилих. У матері почало з’являтись нове вбрання, всілякі цяцянки. А коваль її не бив і ні слова не сказав. Мені страшно стало, бо думав, що він її крутільство терпить, терпить, а тоді візьме та й заб’є на смерть. Ба, цього не сталося. Одного разу прийшла вона вся розодягнена, як бояриня, в намітці білосніжній, у нових пацьорках з дукачем, а він їй і каже:

— То хлопець із тобою піде чи зо мною лишиться?

Вона засміялась й відказує:

— Якби він дівкою був, то на щось знадобився б мені на старості. А так він ледащо — йому раки, та коні, та витрішки на базарі продавати. Бери його собі, але кажу — ніякої тобі користі з нього не буде.

— Буде. Хоча б кузню продасть, як помру, та гроші проп’є. Іди геть.