Розділ «Юр Логвин Закляття відьмака»

Я не розгубився і зразу йому виклав дурні балачки, що колись чув на базарі в корчмі.

— Ті обоє байстрюки ще вищі за князя Івана! Бо його брат блудив із жінкою боярина Семена. А в боярина Семена баба — донька татарського хана Ногая і небоги царгородського цісаря.

— Як ти сказав?

— А так сказав: баба Семенова — донька Ногая і небога цісаря царгородського.

— Підожди, підожди! Дай я запишу. Перевірю! — Він замовк і став швидко доїдати язики й допивати вино.

З тиждень, а може, й більше, сидів у башті й клепав фальшоване срібло. Потім знов мене викликав чернець у каптурі У нього в келії — двоє при зброї. Обоє здоровила — на голову вищі за мене. Зав’язали мені очі чорною хусткою і повели. Я, брате, нітрохи не злякався — не на страту, а кудись до вищої влади ведуть. Звичайно, поки що. Провели кудись униз, потім угору, потім знов униз. Я не чув, як і двері відчинились, а вже з мене зняли хустку. Я зразу все побачив, але почав кліпати очима, мружитись, терти очі, ніби мене світло осліпило. Мої охоронці відступили до дверей. А за столом на невисокому узвишші сидить рудий, довговолосий лицар у повному спорядженні. Нижче на стільчиках при переносних столиках для списування — двоє з папером і каламарями. Обличчя під каптурами, як і в цього старшого. Мій стоїть поруч рудого, шанобливо схиливши лису, мов яйце, голову. Вони заходилися питати від самого початку — хто я, звідкіля, де був і що вмію. Потім про князя мого Володимирка. А далі про сильників київських. Я докладно оповідаю, а вони мене перебивають:

— Не кажи про цього. Забили при Ворсклі.

Мені аж страшно стало, бо з тих славних киян, що я хлопчиськом запам’ятав, майже всі лягли при Ворсклі. З цього допиту я взнав, що і німців-лицарів на Ворсклі загинуло багато. Ти ж знаєш, брате, цей перевертень Вітовт із собою потяг проти татар німецькі полки. Сам, бач, як завжди, викрутився!.. Німці мене вирішили випробувати. Послали через лядські землі аж у Бескиди. Дійшов я Тисної. Скрізь у горах наші люди, грецької віри. Хотіли німці взнати, чи є там сила військова вдарити в спину ляхам, як війна почнеться. І заразом обміняти фальшиве срібло на чисту монету. За рік я повернувся і висипав їм цілу торбу празьких грошів і десять дукатів угорських. І сказав, що вояків їм у поміч немає. Є сила-силенна розбійників. Та вони на ляхів і на Краків не вдарять. Ляхи багато галасують, а господарюють кепсько. Хіба ледачого господаря обдереш? Що в нього грабити? Ходять ті збійники на угрів, на волохів, на чехів. Є що там лупити: і срібло, і золото буває, і коні чудесні.

Після того вони мене з одним їхнім чоловіком надіслали до Копиля. Там володарював мій князь Володимирко. Наче володарював. Як я подививсь, як він там «володарює», то мені й без розмов стало зрозуміло, що він оточений вартою Вітовта сучого. І безпалий там був при дворі. У дорогім вбранні, з ясним лицем. І все при князі. Ніяк до князя не могли ми підступитися. Хотілось мені безпалого удавити, та німець не дозволив — не було наказу, мовляв, від підскарбного Лицарського Закону. Як мені праглося його вдавити!.. Може, тому я відверто повівся. І він упізнав мене. Я сказав німцеві. Той не повірив. Але відразу, тільки всі полягали спати, потиху вивів коней із стайні на леваду. Обв’язав їм копита. Потім розбудив німця і, не криючись, вийшов із ним на подвір’я. Жінка господаря спитала, чого ми товчемося. Я їй сказав, що коні рдяться. Будемо при них на дворі спати. Певно, коні поскубли щось погане на лузі.

— Ідіть хоч у стайню, хоч на подвір’я. Бо я вже до ранку не відчиню!

Ми з німцем намостили соломи й полягали поруч із чужими кіньми. Далі поробили із свиток і сіна опудала. Понакривали згори шапками, а самі відповзли і сховались у возі з вовною. Як заспівали треті півні, вийшов.із заїзду чоловік і тінню-примарою підступив до наших опудал. Місяць був новий — перший день — і світла ледь-ледь від нього. Та все одно довге лезо зблисло, мигнуло в глупій темряві. Ми чули, як криця вдарила в ріпу, запхнуту під сіно й свитку. Тінь-примара ще по разу штрикнула опудала й метнулась до дверей заїзду.

Німець захихикав. А я йому: «Тікаймо на болото до коней. Та геть звідсіля!» Він не хоче. Подивимось, каже, що буде. Мені не можна без нього вертатись до крижаків — замордують. Можна було б утекти, та мені Лисий обіцяв показати деякі дива. Серце моє відчувало — якась там таємниця. І я не помилився. Коли ми повернулись, чернець повів мене й показав скарби нашої землі. Перша і найдорожча річ — золотий величезний таріль княгині Ольги. Ольга його повісила у Святій Софії Царгородській. А латини як зруйнували Царгород, то з усіма добрами і цей таріль захопили. Чернець мені сказав: спочатку він був у Єрусалимі, потім у лицарів-йоанитів, а звідтіль дістався до Мальборка. Це вже не нас стосується, але я бачив сам: у стіну межи цеглин вмуровано камінь мармуровий із Ісусом Христом. Дивний витвір! І літери грецькі по краю йдуть. Теж у Царгороді загребли. Так про таріль — може, два вершки в попереку! Уявляєш!? І золотий, а не золочений! По зовнішньому першому колу всякі дивні візерунки. По внутрішньому колу чотири євангелісти викарбувані. А всередині із червоного каменю — Христос на Голгофі розіп’ятий. Так наче кров’ю спливає увесь камінь! Паче вогненна жарина. Немає досконалішої різьби на самоцвітах ніде в світі!.. Ще там був і Ольжин хрест. Уяви собі — з того дерева, на якім Христа нашого розп’яли юдеї! Невеликий. Думаю, й ліктя не буде. Посередині на перехресті — золотий розіп’ятий Христос! Божа Матір та Іоанн вирізані праворуч і ліворуч у дереві. Кінці хреста окуті тонким золотом. І по одному самоцвіту на кожному кінці!

Я кажу німцеві: «Це підробка! Бо справжнього Ольжиного хреста вкрали латиняни із нашої Софії, коли Ягайло в римську віру перейшов. І вивезли його прокляті зайди до Любліна! У каплиці домініканців він був. Одні купці мені… ну, не мені, а при мені розповідали!» Німець підняв пальця: «У вас його, може, й украли. Та до нас він дарунком перейшов. Нашим послам його сам Ягайло подарував!»

Я подумав, дивлячись на той хрест святий: «Та до якого часу нашим добром чужинці один одного віншуватимуть?!»

Далі він відкрив скриню. Маленька скриня. Вишневим оксамитом із середини оббита. А в ній чотири королівських вінці. Один золотий, дуже старої роботи. Німець каже: «Корона від Папи Інокентія угорському принцу Андрію. На ваші землі! Робили римські майстри. Золото угорське. Ще й, видно, більше золота сплатили Папі за освячення корони». — «Звідки вона у вас?» — «Лядський король Казимир подарував нашим лицарям у плату за війну на Волині проти Литви. Волинь нашу Гданська комтура не відбила у Литви, а от корону придбала! На ваші, рутенські, землі. Весь світ про вас, боговідступників, забув. Але ми, браття-хрестоносці, не забули!»

Він ще показав мені вінець гранчастий. Срібний, золочений. Пояснив, що, без сумніву, цей вінець теж із Русі. Бо такий самісінький вінець Казимир Великий подарував полоцькому костьолу. А ченці-домініканці його розрубали й вирівняли. Та й прикрасили свій напрестольний хрест по поперечині. Такий вінець з чотирма хрестами-лілеями на боках був, сказав німець, у київського князя Ізяслава. Бо Папа Римський освятив корону й надіслав до Києва. А по смерті Ізяслава його корону вірні латинському хресту люди повернули до Рима. А пізніше Папа віддав її ордену… Найгіршого золота, я це зразу зрозумів, була найпишніша корона. Цю робили орденські золотарі для перевертня Вітовта. Та, поки Папа освятив її, вовкулака Вітовт уже перекинувся!.. І ще одна корона для зайди!.. А четверта корона київського князя Ярополка. Цього князя київського у Римі коронував Папа Григорій XII… Отож, брате, порахуємо все, що я бачив. Два наші князі були вінчані й на королівство. Два наші киянини — Ізяслав і Ярополк — були ко-ро-ля-ми землі Київської. Тямиш? Двоє загарбників мали дістати корони на наші, руські, землі. І ще я бачив один вінець для королівни. Нашої королівни. Тільки ж хто вона була, володарка того вінця? Жінка Ярополка? Жінка Ізяслава? Чи, може, жінка Данила Романовича? А от поки що корону князя Данила ніхто не загарбав. Казали, що її переховують правовірні отці чи то в Холмі, чи то в Перемишлі, а чи, може, й у Любліні. А меч Данилів ляхи таки загарбали. Він у них на Вавелі в Кракові. І берло королівське його сина Лева там. Німці казали: Казимир Великий вперше найкоштовніші речі та знамениті клейноди галицькі всі вивіз до Кракова. Правда, й після нього тягли з Русі. Тягнуть і тягтимуть! Поки ми не пос-та-ви-мо свого справжнього київського короля!!!

— Тю на тебе, брате! Схаменись! — кажу йому. — Ти ні вина не пив, ні браги не куштував, ані медом не налився! — І сміюся. — Бо всім відомо — немає у нас князів щирої київської крові. Якщо хто є княжої крові — все чужинці. Ха-ха! Навіть один вірменський володар-мелік сидить на Подолі. Нічого не робить, а всі вірмени за честь вважають годувати і вдягати його.

Брат мій замовк, затих, як я почав сміятись. Я подивився йому в очі. І теж замовк. У нього очі стали білі. Він прошелестів до мене:

— Ти що — не хочеш, щоб у нас була своя, київська, грецької віри, королівська влада?! Га?!! — Упух у мене гострим зором і сичить, мов змія.

— Та хто б цього, брате, не хотів?.. Була колись у нас своя влада. А як завалили косоокі наш стольний град, то вона відтоді ніколи…