Розділ «Юр Логвин Закляття відьмака»

— А хоча б князь Федір? Га?!

— Ні, Лавре! Федір був лялькою татарською…

— Якби Федір був лялькою — хіба б татарове подарували йому смарагд?!

— Брате Лавре, — кажу я так лагідно, але твердо. — Ти знаєшся на тих всяких коштовних речах та їхніх таємницях, про які ніхто й гадки не має. Але я теж щось тямлю. Справжні сильники щирої крові є лише в Московії та Твері… Якщо ти, брате, не знаєш, то я тобі скажу, щоб ти знав: я там у монастирях був і їхні родоводи переписував. Моє письмо й руку і московити, і їхні вороги тверяни хвалили… Що ж до князя Федора, то його татари стали підпирати, як Ольгерд почав на руські землі лізти. І не тільки той індійський смарагд…

— У Індії смарагдів немає, — перебиває мене брат мій Лавр.

— Ну, так казали…

— Неосвічені люди. Смарагди є лише в землі Єгипетській. Це ствердив чорний сарацин із Толедо. А з ним про каміння приходили радитись навіть юдеї-золотарі.

— Ну, добре, скажімо так: єгипетський смарагд на плащаницю подарували… І кінноту на підмогу слали… Та й він почав до киян підлещуватись. Той самий смарагд єгипетський, як ти кажеш, він віддав до Пирогощі на оздобу плащаниці. Якби просто хотів церкві зробити, то поніс би на Гору, до Святої Софії або Михайлівського. А так, бач, не до княжої, не до метрополичої церкви, а на Поділ подарував. Учти збирав, дарунки голоті дарував. Сулив хлопам, путним боярам зменшення «дякла» або й повне скасування. Обіцяв тільки кошення сіна та рихтування городень у замках. Я своїми очима бачив записи про Федорові «благодіяння», коли в скрипторїї скрині підновляв… Але люди-кияни йому віри не йняли, бо він прогавив своє щастя. Тоді, як знялося ворохобництво в Орді, ще до Мамая, не міг чи не схотів підняти киян проти Орди? Можна було так трусонути, що вони дорогу навіки б забули у наш край!.. Їх навіть Ольгерд розбив над Синіми Водами. А вони на той час почали оклигувати! Що ж тоді говорити про їхню силу у самім розпалі ворохобництва?! Наче знав, що через кілька років упаде на нашу красну землю шолудивий Єдигей і все сплюндрує, загидить Київщину лайном ординським. А які були тут хутори, які садки! Які млини та гатки! Та ставки й озерця! Пасіки… Скільки їх було?.. Бо тут все дубові діброви та липові гаї, і бджолам справжній рай! Бувало, зайдеш у липовий квітучий гай — то подих у тебе просто отворяється, наче в аурі, і дерева від нижніх гілок до самого вершка гудуть хмарами бджіл у хвилях золотого цвіту… Татарва гатки порушила — воду випустили, щоб і риба виздихала. Хутори попалили. Яблуні.порубали. Пасіки… і дерева з бортями попалили!.. Ну та що там про Єдигеєву навалу розводити, душу християнську роз’ятрювати? Краще повернімося на переднє — на той старий млин, у ту довгу грудневу ніч… Отож я й кажу братові Лавру таке: сильники нашої землі були вибиті татарами або й без припливу крові звиродніли… Ну хоча б той Федір… Своїх боявся більше, ніж татар. А як татари підупали, то не зміг повести за собою ні киян, ні хлопів… Ну а про чужих князів і говорити годі — хіба вони про наші землі так дбатимуть, як про свою дідизну, про своє кровне гніздо?.. Не кажу, що Володимирко був нездалий. Хороший муж. Київської старовини не чіпав, татар потихеньку витискував із степу. І ти дивись — Київ почав оживати… Але у Володимирка не вистачало швидкості й хитрості. Не встиг він усіх киян міцно згуртувати навколо себе. Тому-то його окаянний Вітовт і випхав з Києва. Але… що зараз про це мовити? Мій брат замислив божевільну справу — знайти людину, щоб у неї була справжня кров наших князів. І коронувати ту людину королівською короною. Тобто справу зовсім божевільну. Та тільки якби не знати зблизька, ну, власне, не зблизька, а з-за плеча, життя помазаників Божих… Ні, вибранців долі… Бо хіба шолудивий Єдигей — помазаник? Можна подумати, що вони всі такі розумні, святі чи вищі нас… Всі вони із того самого сміття, що й ми, проста чадь. Тільки на них аура влади… Як помажуть на стіл — так уже й вони інші. Вже над цими свинями благодать…

Розумом, духом і знанням рідко хто з них вищий за нас, сірих. Але то вже інша справа… А все, що вони встругнуть чи зі своєї ницості бовкнуть, має іншу ціну… З тих самісіньких вони кісток, калюхів і лайна, що й ми, а все вищі, а вже кращі. Ну то мій брат вигадав те божевільне діло. Ні, він не був божевільним. Він просто справу замислив божевільну. Але для своєї божевільної справи все робив так розумно, так вправно — так може діяти та людина, яка не в тенетах диявола, а на неї зійшла благодать. Щоб довго не розпатякувати, скажу лише те, що він мені виявив. Бо всіх справ мені не відкривав — боявся, якщо мене схоплять і мордуватимуть, я не витримаю…

Отож він сказав: король має бути лише киянином зроду і народженим у Києві. У короля повинно бути три намісники. І знов усі кияни. Один від бояр, один від купців, один від церкви. При королі й намісниках рада від усіх станів — від вельможних, від купців, від ремісників, від вільних селян, від монастирів. Як порадять щось із королем радці, то повинні пильно доглядати вони за тим, щоб ухвалу виконували всі люди київського королівства… Ну там ще всякого в нього було замислено… І ще одна річ обов'язкова була для всіх жителів королівства чоловічої статі: вони не тільки мають право носити зброю, а й повинні мати її і вміти володіти нею. Він казав так: якщо у всіх поспіль зброя — кожен подумає, чи оголювати її на такого ж оружного… Але знов я не зовсім досконало розповідаю про його задумку… Він мріяв, щоб короля захищав увесь народ, а король щоб плекав землю і кожного заступав своєю справедливістю. Казав, що королю потрібна для того всього сила-силенна монет. Потім йому треба розвідати все про родичів князя Івана і князя Федора, щоб не зробити помилки, кого ставити королем. І найголовніше — дізнатися в боярина Сергія, чи захоплена скриня великого скарбничого ордену. Або, як кажуть ляхи, — Закону. В скрині у великого скарбничого було не срібло. Золото було. Він мав тим зо-ло-том розраховуватись із латинськими лицарями, котрі позліталися під біло-чорний стяг Великого Магістра.

Тому він і сказав, щоб я більше не ходив до боярина. Щоб не збивав йому розмови з боярином. І він все вивідає в боярина Сергія. Стільки, скільки знає Сергій про всякі старосвітські справи, ніхто в голові не тримає. Йому був потрібен весь родовід князя Федора і князя Івана.

Я йому й кажу:

— Тільки ти не грай у дуду! Бо він і так навіжений.

А то геть повередиться розумом. Бо то ти йому грав у дуду. Коли він повертався із січі з Лядщини. А він і досі думає, що то я був. Я ж тільки на гудку вправно граю та ще… на кугичках…

— О! І я на куличках граю… — зрадів Лавр. — Гратиму йому на кугичках. Бо на гудку мені важко…

Та з першого гостювання в боярина повернувся Лавр скуйовджений, упрілий і з гудком під полою. Гепнувся на лаву й закляв ту нечисту силу, що вчепилась у бояринову душу. І гудок кляв, і свої незграбні пальці. Хоч дарма кляв. Пальці в нього були, можна сказати, не гірші моїх, а може, й кращі.

Віддихавшись та випивши узвару, він узявся до гудка і зачав його мордувати. Грав неоковирно. І все кляв, що боярин Сергій не схотів слухати кугичок. А про гудок повідомив Лаврові, що то нечиста сила грає, якась підміна. І що ніякої розмови про старосвітські діла не говоритиме, поки не заграє справжній Книжник!..

Мучив він, мучив гудок, аж мені в голові джмелі загули. Проте сиджу й пишу свою книгу. Хоч мені його гра в печінках, та все ж не припиняю письма. Бій, бачу, затятий. Та і я не дамся нікому!

Поки він перший не витримав і заволав:

— Та допоможи ж ти мені! Покажи ту пісню, що ти йому грав!