Розділ «Юр Логвин Закляття відьмака»

Мати й пішла, та ще весело сміялась. Більше я її не бачив. Ну, думав, тепер конюхи та путні бояри до нас не ходитимуть. Ба ні — ще більше почали вчащати. То коня підкувати, то ручку до цебра викувати, то татарські пута зварити. І до мене вони не як до байстрюка, а як до ковалевого сина. Все честь честю. Добре нам з ковалем платили, і стали ми себе добрими господарями почувати… Коли одного разу, під ніч уже було, прийшов до нас лутний боярин, який найрідше бував у нас. Щось вони з ковалем поговорили потиху. Не дуже довго радились, а тільки зразу по розмові покликав мене коваль і пішли ми втрьох до замку. Отам у замку ми з ковалем і ще з одним майстром почали для князя карбувати гроші.

Кузня була хитро влаштована — на схилі Замкової гори. На такому крутому місці, що, тільки обійшовши замок, туди можна було потрапити по вузькій стежці. Дві кузні були в самім замку. А цю поставили тут, на схилі. Бо, мовляв, у цій кузні робили гаківниці. А було всього тих зброярів четверо: Коваль, княжий коваль — холоп, його підмайстер — здоровило з Поділля — і я, ще зовсім хлопчисько. Княжий коваль був добрий знавець та умілець — виковував із кричного заліза довгі, тонкі штаби, а тоді варив їх докупи. І виходила гаківниця. Княжому ковалеві допомагав батько мій… Гуркіт такий зчиняли, як навмисне. А коли штаби варили, то з горна, мов з домниці, іскри хуркотіли!.. Та не гаківниці були головною справою в тій кузні. Мій варив срібло. Ну, брате, ти знаєш, яка то делікатна справа. Треба так вилити з тигля у форму, щоб срібло не стало дірчастим, повітря в себе не набрало. Помічник княжого коваля був моцар з перших — штаби вузлами в’язав! То він із срібла і дріт тяг. Вірніше б сказати — волочив. Мене приставили на рівні кусники дріт рубати. Княжий коваль різав на бронзовім стрижні матрицю, а потім вони удвох із моїм розплющували шматки срібного шроту і на них карбували знаки монети… Ти їх бачив, ти їх добре знаєш! А бач — не знав, що твій брат причетний до їхнього' потаємного карбування…

Посміхаєшся, Книжнику, бо, звичайно, куди тому карбуванню до празьких грошів чи крижацьких шилінгів! Звичайно. Але не набагато гірші за литовські динарії. От якою справою займався твій брат, коли ти ще вчився титли списувати та кондаки завчав напам’ять! Не думай, я не вихваляюсь, і гординя мене не збурює… І не думай, щоб я впадав колись у гординю перед тобою. Знаєш, то я за молодості міг з когось кпин гнути або підлещуватись. А після того, як я від смерті врятувався, то вже ні принижуватись, ні вивищуватись не збираюсь… Ми робили гаківниці й карбували Володимиркові потаємно срібло… Спочатку я ніяк не міг второпати — навіщо такому багатому князеві замість чужого ваговитого, тонко карбованого срібла оці лусочки клепати? Знаєш, брате, той зброяр навіть був неписьменний. Що різати, написав і намалював на матриці йому помічник княжого скарбничого.

Чому б йому не запросити, не винайняти когось із подільських — вірмен, німців або венеційців? Там такі майстри були! Тепер таких немає… Ти й сам добре знаєш… Тепер я добре розумію: маєш монету свою і меч свій — тоді і влада міцна!.. А ще назва гучна повинна у влади бути. От послухай: король, імператор, цісар! Або — дукат, динар, флорін!.. Хіба з цим зрівняється — великий князь, князь… І військо у Володимирка було строкате — литовці, тверичі, волохи та німці… Ярмарок, а не полки! Володар повинен мати військо із своїх людей! Строкатим військом добре чужу землю чавити, а не свою забезпечувати!.. Ти не думай, що я тим дорікаю Володимиркові. То не його вина, а його біда… Тільки я й тоді, ще хлопчиком, відчував, що він не так щось робить… ти думаєш і смієшся подумки, ніби я вигадую, що тоді так думав… Правда ж?.. Не сумнівайся — я вже тоді відчував: щось воно не те. Ні, тоді я ще не боявся. То потім ізлякався так сильно, як тільки може злякатись жива людина… Але повернімось до попереднього. І княжий зброяр, і мій коваль були задоволені моєю старанністю. Тільки мій не радів тому, що я з більшою охотою брався за виготовлення гаківниць, ніж до монетної штуки. Брате, я тоді такий був щасливий! Була хитра і тонка робота, були поруч міцні мужі і… жодних спокус!.. О який чудовий час!.. Наша кузня з’єднувалась потаємною потерною із замком, і кілька разів ковалів викликали вночі до замку. Один раз і мене покликали з ковалями. Князь сидів у скарбничого в світлиці. Ми чемно привітались і висипали на таці гроші з його хрестом і його ім’ям. Увійшли, а він устав із лави і підступив до столу. Ворушив пальцями монети, часом вибирав якусь і підносив до очей. Я зрозумів, що він короткозорий, бо дуже мружився і близько підносив до очей монети.

Потім узяв із гаманця монету і поклав її поруч із нашою. Приглядався то до тої, то до нашої. І важко зітхав. Кивнув бородою до свого скарбничого і щось тихо-тихо почав говорити йому. Що казав князь, я не дібрав. От тільки чув, як мовив скарбничий:

— Тільки ці надійні… Решта ледащі та базіки… Ці не п’ють… ні до коханок… Гарливо, гарливо працюють…

Так само ми спускались до кузні потерною. І знов починалося все спочатку. Я добре від’ївся на княжих харчах і добре розпрацювався від роботи. М’язи в мене були як линви, як реміняки із сировиці! І вуса густо пішли. І стала мені кузня замала. Захотілося на люди. Якось почало мені ставати ніби задушно без інших людей. І тоді я почав мізкувати, як мені звідти визволитись, але так ніби вийшло, що мене випустили звідтіля, що я не втік, а ніби вони самі мене кудись послали… Як щось людина замислить, то й починає здійснювати свій намір. От я й почав потихеньку, коли приходив помічник княжого скарбничого до кузні, питати в мого коваля, чи можуть різати штемпель вірмени-зброярі, а чи краще роблять ритинування на зброї німці й венеційці. Смішно, але на мій гачок почепився писар скарбничого. Він повів ряди-мови зі старшими. І мене послали в люди, щоб я поштовхався на Подолі та й попросився слугою до когось із трьох німців-зброярів, які тоді в нас були на Волохах. Двоє німців мене витурили, а третій взяв. Може, тому, що він був не такий вправний, а може, щось відчув у мені незвичне. Як потрапив до його майстерні, то старався з усіх сил. А він усе дивиться, як роблю, і хвалить: «Гут, гут!» І посміхається на все лице. Що, бувало, мені покаже, а що просто скаже, нічого до ладу не пояснивши. А я стараюсь, роблю, бо у княжій кузні бачив, як те чи те робиться. І дріт він мені загадав волочити. Я волочу без похибки. Не стільки силою добуваюсь, як згадую ковальські вправи у княжій кузні. А тут іще небога майстрова. Вона в нього була і за служницю, і за господиню, може, й за полюбовницю другу. Бо перша, вдова, мешкала аж біля Почайни. Він часом до неї в гості вибирався. Два його учні йшли додому, а я лишався в оселі. Ну й добувся його небоги. Чи, може, вона мене добулась. Тільки почала вона вихваляти, як у мене все добре виходить. І що не може бути такого хисту в учня сільського коваля. Бо я так був навчений писарем скарбничого. Я страшенно пишався, але виду не подавав і словом не прохопився, що я не селюк. І на людях я бував. Часом бачив знайомих з-над Почайни. Але, певно, таки геть змужнів і змінився з виду, бо вони мене не впізнали.

В місті панували напруга і безладдя. Бо тоді в Литві ворохобився Вітовт. Не поділив він землі зі своїм братом Ягайлом і, змовившись із крижаками, попер воювати свою ж Литву. А Ягайло закликав на підмогу Володимирка, теж брата, зведеного. І багато хто з ліпших людей і з купців не хотіли йти на підмогу королю римо-католицькому. Він же православної віри зрікся заради польської, латинської, корони. Та й знали, що вина за грабунок Ольжиного хреста із Софії на ньому зависла. І втікачі з Литви з’явились у Києві від розбрату, а були й біглі гродненські купці-литвини. Один литвин-купець загостював у мого господаря. Мій господар працював мало — ходив із купцем у гості та до шинку, а мені загадував робити всяку роботу, тоншу, ніж своїм двом учням. Бо в мене виходило краще, ніж у них. Його небога мов оскаженіла; де тільки в закутку зо мною зіткнеться, то так і присмоктується з шаленими поцілунками. Всі губи в мене були у синцях…

Якось у господі стало наче перед грозою. Я те відчуваю, але ніякого виду не подаю. Мені наказав писар скарбничого мовчати, я й мовчу. Небога німцева все допитується в мене, чи часом я не син того коваля, від якого жінка втекла. Я їй кажу, що в нашому селі від коваля жінка не бігала. І я не ковалів син, а син рибалки з Канева, ну, не з самого Канева, а з присілка під Каневом. Я двічі туди з човнярами подорожував, то міг брехати. І от одного разу хазяїн задав мені зробити ритини на мідних піхвах до меча. Я примостився, мов княжий коваль, до верстака і заходився різьбити. Хазяїн подивився, як я роблю візерунок, похвалив і сказав:

— Зроби печатку для купця-литвина. Він тобі добре заплатить…

— Але ж, мій господарю, я так не зроблю, як ви…

— У мене часу зараз немає. Треба палаші кувати для угрів, що служать князю. Збирається він у похід. А ти зробиш добре. Ти ж не якийсь там сільський ковалик.

Я мовчки заходився різати по мідному стрижню точнісінько так, як робив княжий коваль. Тільки у німця знаряддя було незрівнянне, стружка так і закручувалась з-під блакитного жала… Литвин був страшенно задоволений печаткою. Заплатив мені добрі гроші, а потім запросив до корчми могорич запити. Там він мене впоїв. Єдине, що я тямив, — до німця такому п’яному, бо мене від одного паркану до другого кидало, не можна йти. А литвин кудись подівся, що я й не помітив. І мене чорти й хміль понесли до ковалевої матері. Вона, як впустила до своєї хижі, почала лаяти, що я п’яниця і ледащо. Тоді дав я їй срібну монету. Та монета, я так зрозумів, мене і об’явила. Не думаю, щоб той литвин безпалий, — а в нього була прикмета — пальці ушкоджені на обох руках, — мене, хоч і п’яного, вистежив. А от шилінг лівонський мене виказав з головою. Баба завинила крамареві за борошно та олію. І наступного дня, коли я вже сидів коло верстата, пішла накупити собі всього й за борги розрахуватись. Монету крамар узяв, але потім пішов до золотаря перевірити, чи зі щирого срібла вона бита. Золотар почав питати, звідки вона в нього. Той і сказав, що вранці стара ковалиха дала, а їй подарував син втеклої невістки, який кудись повіявся із сином, а тепер вночі прийшов п’яний і лишив їй срібло!.. Що тобі, брате, сказати — молодий, та ще п’яний, дурень! Якби я дав їй московську дєньгу чи ординського мідного пула, то гуляли б ми вчотирьох і дотепер. А так під вечір того дня зчинився страшний гвалт — німець волав, ніби з його залізної скрині пропало чуже срібло й золото на оздобу палаша. Ревів, як бугай на злучці! І литвин раптом кудись пропав, і ніхто його не бачив. Побіг німець до одного з лавників, щоб прийшли і подивились, як понівечено скриню і замка. Хазяїн пішов, аж тут прибігла його небога.

Захлинається, плаче: «Тікай, ховайся десь. Та тікай з міста! Схопили литвина безпалого! Він не купець, а злодій! При ньому і золото, і срібло дядькове знайшли. А він каже, що то не він крав. Ніби ти вночі вирвав замок і зламав скриню. А його пригощав і потім дав згорток на схованку, сказав — там начиння для ритини та різаки. Швидше тікай! Я знаю — ти не винний! Але ж усім відомо, яка в тебе рука могутня! А в литвина пальці обтяті».

В мене після пиятики гула голова, за день я так і не отямився. Небога ж мені козуб із наїдком та глеком вина пхає в руки і каже, що мене виведе на сусідню вулицю через потаємну хвіртку. Я й не знав, що там таємниця. Вона мене через двір тягне — я чую з вулиці гомін, а тоді тільки по воротях гах-гах! Сторожа! По мене! Німчинова небога штовхає мене у хвіртку. Я вискакую завулком на майдан. Там підтюпцем та бочком нагору до Боричевого узвозу. На Боричевім узвозі зіступив з дорога, ніби прихопило живіт, та в кущі. Висидів там до півночі і, коли вже другі півні співали, видерся до кузні. Що лікоть підтягався по схилу, то важив головою. Однак видерся і зайшов до кузні. Всі були приявні, навіть писар скарбничого. Я перед ним покаявся як на сповіді. І на хресті присягся. Вони мені повірили. Та про всяк випадок він списав коротко, що й до чого. Коли скінчив, то поспитав, чи нема в мене випити. Тут і моє вино знадобилось, і копчені німецькі ковбаси та копчені свинячі язики. До писаря приєднались і ковалі, і робітник. Я теж випив чашу і з’їв по шмату ковбаси, цілого язика та цілу пампушку. А що в кузні було гаряче, я ж перемерз та й з похмілля не одійшов, то скоро й заснув мертвим сном… Наступного дня мене допитав скарбничий. Він пообіцяв, що мене князь слухатиме. Але князь за день від’їхав з військом на підмогу Ягайлу проти ворохобника Вітовта. Господи! Ну для чого він подався туди проти Вітовта?!! Ти ж подивися, що це за спритна зміюка. За десять років до того від Ягайла біжите до німців, хреститься у латинську віру. І вже він Віганд. З тими не зварив каші — тікає до Ягайла за два роки. Знов хреститься і стає православним князем Олександром. Ради радить із ляхами. Домагається собі маєтностей від Ягайла, а як не одержав та програв раті, тікає знов до німців-хрестоносців. З ними у згоді грабує і мордує свої отчимі, литовські, землі. Потім мириться з Ягайлом, а той тепер уже король польський. І одержує Вільно в свою управу! Ну куди з таким змієм відверто було воювати Володимиркові?! Тільки потайки, тільки підступністю! Так як діє сам Вітовт!.. За тиждень, може, почав мучитись шлунком мій коваль. Сталась у нього різачка. Спочатку він вибігав з кузні на схил, потім тільки повзав, а далі закляк за кузнею. Я хотів його втягти до кузні, але він з останніх сил прохарчав, щоб я його не чіпав, бо то пошесть. І він сконав невдовзі.

Потім прихопило княжого коваля. Теж скоцюрбився і не міг виповзти. Прохав нас із парубком допомогти йому. Ми винесли коваля, і він закляк невдовзі. Сиділи ми з парубком і трусилися: коли ж нас вхопить пошесть? Треба було тікати з проклятого місця. А ми не могли рушити. От тоді до мене прийшов страх! Не було сумніву, що ми приречені. І почало мені кишки розривати. Піт заливав очі. Все тіло покрили краплі поту. І я з жахом побачив те, чого не було в обох ковалів. Там, де найтонша шкіра, разом з потом повиступали крапельки крові!.. З розпачу я заволав! Та почув лише голосне харчання!.. Он як! Тут мені почало й очі пеленою застилати. Крізь імлу бачу — помічник княжого коваля схопився за черево і качається на порозі кузні, товче собі чоло в кров об засохлу глину… Голову мені важко тримати — все до землі сильніше хилить… Чую голоси. На стежці сторожа — волохи та ногайці. З ними литовець — замковий чатовий. Вони зупинились і стоять, дивляться, як робітник конає. А я поклав підборіддя на барило і крізь дверну щілину намагаюсь роздивитись їх і почути, що вони говорять… Литовець їм кричить, що треба хлопця, тобто мене, схопити. Бо той хлопець отруїв усіх. Волохи й ногайці щось йому белькотять, галасують. І ніхто не рушає з місця. Крізь дзвін у вухах починаю розрізняти одне: «Пошесть! Пошесть… пошесть…» Командир їм: «Отрута! От-ру-та! Писар перед смертю ска-зав! Йолопи! Це — от-ру-та!» Ще вони довго сперечались і галасували, а я зрозумів крізь дзвін і виск у вухах, що треба ховатись до потерни — вояки туди не потнуться. І поповз, втрачаючи пам’ять і сили… Кілька разів приходив до тями, але швидко втрачав притомність. Бо задихався від ядучого диму, гарячого чаду.

Ні, годі, не хочу далі про свої муки! Досить. Кузню вони разом з тілами спалили. Що з них візьмеш? Найманці та заброди! Чужії люди на землі нашій…

Порятувала мене баба стара на Гончарах. Я туди приповз. Хворів страшно. Все волосся повипадало. Навіть брови повилазили. Дістала вона мені верета найубогіші, і подався я до садиби німця-зброяра. Пройшов повз його ворота. Небога саме виходила з воріт, і я побачив: стоять у дворі німець і безпалий литвин і приязно розмовляють. Убити їх? Але я без зброї і ледь рухався — така слабість мене пойняла. Півня пустити? Будинки й садиби упритулок! Невинні люди у жебраки підуть… І я почвалав до Печер жебрати. Там старці мене відтурили на найгірше місце. І збирав я милостині менше, ніж будь-хто. Гинув під заборами монастиря, але тримався Києва. Коли прочани принесли звістку, що Володимирко із вояками вертає до Києва, я подався до замку. Але мене до нього не пустили, сказали сторожі, щоб я їм усе виповів. Коли я відмовився, тоді вони по щоках били і прогнали геть. Я перечекав кілька днів, і, коли змінилась залога, знов прохав допустити мене до князя. Та спізнився я — Володимирко, виявляється, побіг захисту шукати. До Московії подався. Я вже одійшов трохи, хоч волосся ще не відросло, і вирішив тікати. Бо раптом князь не повірить чи слуги розкумекають? Тоді зависну я на шибениці перед ворітьми замку. І, вбогий, голий та голодний, покинув багате, богоспасаєме місто Київ… Утік, одним словом, від гріха подалі… Став жебраком. Ледь ступав, але йшов. Тягло мене в латинські землі. Хотів подивитись на золото і срібло, із землі добуте. Щоб не чіплялись та не замордували, що вивідувач, казав, що прочанин, і дав обітницю всі монастирі відвідати. А йду до Святої землі. Дістався до Угрів. Подивився, як золото вимивають із піску. Потім до Чехів подався на срібні копальні. Там уже одійшов від отрути і зміг працювати в копальнях. Майстрові при варенні срібла допомагав. Не знаю, чи то від жадоби пізнати таємницю монетну, тільки в мене така сила з’явилась, що мене взяли молотобійцем на монетний двір.

Отут я й побачив, як справжні майстри штемпелі ріжуть, як карбують живу монету. Ні, до такого ремесла мене не допускали. Та я все бачив на власні очі. Головне в житті — побачити! Ще головніше — запам’ятати. Там, у Чехах, брате, посіли мене зло велике й образа на себе і на наших можновладців, на всіх людей. Ну, невже ми гірші, що у них є королі та імператори?! І карбована монета дзвінка, і військо сильне та навчане. І майстри тямущі. І всякі мови люди знають. А наші своєю ледь белькотять. Вирішив я сам собі довести, що я, киянин, православний, не гірший від тих латинян!..

Довго, брате, оповідати. Скажу тобі тільки, що за десять років я пройшов через землі Валахії, Болгарії, Сербії. Потрапив до міста Рагузи на морі. З Рагузи до Венеції. А з Венеції чорти мене занесли до Гішпанії. Там я останній вишкіл пройшов. Вважай, спустився на той світ у пекло і знов повернувся на поверхню нашої славної, Божим сонцем осяйної землі. Спочатку ковалював з циганами. Потім з юдеями злигався. Із золотарями. Це була рука долі. В одного юдея-золотаря працював чорний сарацин із землі єгипетської. То був справжній чаклун. Я це зразу зрозумів. Потім довго приглядався, як він золотить дорогу зброю. І виникла у мене божевільна думка: він знає таємницю позолоти. А якщо так, то знає і як підробити золоті дукати. Його ж усі тільки за раба вважали. Навіть хазяїн-золотар. А чоловік той був з кебетою… І от одного разу, коли ми в майстерні були удвох, упав я навколішки перед ним і попрохав відкрити мені таємницю підробки золотих. Він спитав, навіщо мені гроші. Я йому й кажу — викупити батьківську землю та садибу. Він довго думав, я ж не підводився з колін, стояв перед ним. Мені затерпли ноги, судомило поперек, та він не давав відповіді. Почулись тихі кроки. Він стріпонувся: «Зведись! Ще побачать!» Отак не погордував я чорним сарацином, уклякнув перед ним і вивідав найбільшу в світі таємницю! Я можу зробити із міді й золота дукат. Золота у сплаві буде четверта частина, не більше. Я ж так дукат оброблю, що згори буде шар найщирішого золота. Хоч на зуб пробуй, хоч на пробному камені креоли риси, хоч кислотами чи лугом трави, все свідчить — найщиріше золото. Саме трапилась нагода й хазяїна привернути до себе. Один замовник дав йому золото для сережок. Сам прийти не схотів, а прислав чорного пахолка із цидулкою, куди віднести сережки. Сережки були коштовні не тільки через золото — по три єгипетські смарагди виблискували, променились на кожній сережці. Треба було віднести їх одній пані. Хазяїн-юдей покликав мене до покоїв, куди жоден з неюдеїв не заходив. Каже таке: «Мені поставили пастку. Через жадібність ускочив я в халепу. Треба було здогадатись зразу, чому за таку роботу платять надто великі гроші. Я змушений віднести цій блудниці прикраси. По дорозі на мене нападуть і заберуть сережки. А господар тоді забере в мене всі мої гаразди». — «То нехай чорний раб віднесе сережки! Вони його пограбують, ти ж, хазяїне, лишишся чистим!» — «Мені наказано віднести до…» — «То не неси! Хай сама прийде!» — «Що ти?! Що ти?! Як я можу не послухатись?! Він граф, родич короля! У мене є хитрість — ти вдягнеш моє вбрання і віднесеш коштовність. Я тобі щедро, над усяку міру заплачу». — «Не в грошах справа. Якщо мене схоплять у юдейському вбранні, хто може сказати, що зі мною зроблять? Га?» — «Боже, що ж мені робити?! Мене заманили в пастку…» Тут я згадав зброю чеських міщан та рудокопів. Зняв молота із держака, прив’язав на ланцюг і приладнав до своєї патериці…