Розділ «Юр Логвин Закляття відьмака»

Щоб боярин його ще з куші не поцілив, Книжник, тільки-но зійшов з гребельки, ступив на стежку й закричав:

— Господине мій! Я до тебе в гості йду! Я до тебе в гості йду!

— Чого галасуєш? Хіба я глухий?! — зразу почулось з-за болонків брами.

Стулки брами рипливо порушились, лишивши вузький прохід. Але самого боярина Сергія не було видно. Книжник на мить стишив ходу і зразу ж вирівняв кроки. «Ще щось запідозрить. Щось вигадає… І вжучить болтом межи очі! Або ратищем потне! Треба йти до боярина так, ніби він здоровий, а не навіжений!..»

Ступаючи в тінь межи сірих стулок, битих часом і негодою, побачив боярина Сергія при повнім обладунку. Шабля на поясі, сагайдак при боці. За поясом гострий ніж мультянський. І за спиною сокира на повороззі.

— Доброго тобі здоров’я та вдачі, мій щедрий господине! Тисячу разів зичу тобі всіляких благ за твої щедроти!..

— Добре, добре… Не треба… ти ж не баба, що прийшла до сусідки по решето… Давай без усяких там гратуляцій…

— Господине, не можу проти звичаю… ти он хто, а я хто?..

— Дурне, Книжнику, облиш! Я воїн, і ти воїн. Ти нашу віру словом від зайд захищаєш! Тільки мало таких, як ти… Як ми з тобою… Всі стали ницими і тільки чужій владі осанну співають. До чужих і лживих пророків прислухаються… Але облишмо багатослів’я! В чому твоя потреба?

— Свічки скінчилися. Хліба нема. І борошна нема. Нема з чого галушок зварити…

— Більш нічого?

— Більш нічого. Я не жирувати сюди прибився. Я для справи ховаюсь від житейських марнот.

— Атож, не брешеш, бо справді схуд. Ходімо мерщій до комори.

В старосвітській рубленій коморі на кам’яному підмурку боярин запалив на стовпі свічку в глинянім дірчастім ліхтарі.

Різко кивнув на ліхтар, і смоляні чорні пасма волосся зазміїлись на широких, гострих плечах.

— Тепер таких не роблять… За часів Кирила ліплене на Гончарах.

Книжник хотів краще роздивитись старосвітську роботу, але боярин Сергій уже відкрив скриню із свічками.

Книжник почав вибирати свічки найсвітліші та найтовщі з велетенської купи ламаних, гнутих, обплилих, різної товщини й різного кольору — від майже білого воску до оливкового і рудо-вохристого. А боярин вже відхилив важку кришку засіка і кликав Книжника, щоб той набрав собі гречаного борошна.

— Але ж не маю торби!..

— Нічого. Сип он туди! — боярин Сергій кивнув головою в кут, де на якихось паках стояв великий берестяний козуб.