Розділ «Юр Логвин Закляття відьмака»

Книжник поспішив, заходився ковшиком черпати сіре гречане борошно.

Борошно крізь тоненькі щілини висипалось претонесенькими цівками. Та Книжник не звертав на це уваги, а квапився якомога швидше наповнити козуб і мерщій вийти із золотої напівтемряви комори.

Він нетерпеливився, відчуваючи на собі важкий і гострий погляд бояринів. Книжникові було мулько на душі, наче нудьга яка на плечі насіла від того погляду в спину.

І тому він полегшено зітхнув, коли, весь перемазаний, став на порозі комори, утримуючи в одній руці козуб, а другою притискуючи до свитки цілий оберемок пахучих свічок.

— Красно дякую, мій господине…

— Слухай, а сала не бажаєш?…

— Якщо твоя ласка, мій господине… — вклонився нижче, ніж звичайно, Книжник.

— Слухай, а може, ти забереш копчені язики та добрий окіст? Тобі ж ця німецька страва так подобалась… Може б, ти їх забрав?

Книжникові стисло в грудях тривогою — треба швидше звідсіля забиратись! Хоч вони й добре тоді повпивалися, але, боронь Боже, він завжди добре пам’ятав, що вони тоді споживали. Ніяких німецьких окостів копчених і тим пак копчених язиків! Не було цього нічого на столі! Боярин швидко закрив на великий висячий замок комору і покрокував до холодника. Холодник здіймався невисоким чотирикутним зрубом на товстелезних дубових палях.

Книжник спинився, поставивши ногу на перший щабель східців до холодника. І не знав, що робити: чи йти йому за господином, чи не йти?

А боярин вже відкрив товстенні двері, вони без рипіння найменшого повернулись на бігунах, і він щез у темному отворі зрубу.

— Де ти подівся?! — зачулось нетерпляче з холодника.

Книжник, полишивши на східцях козуб з борошном та свічки, кинувся в холодник.

Боярин в одній руці тримав здоровенного копченого окоста, а в другій — оголену шаблю.

— Он бачиш, скільки добра? — боярин кивнув головою, і чорні пасма волосся знову зазміїлись на його гострих плечах.

З міцної ясеневої поперечини звисла важка в’язка темних, майже смоляних, копчених язиків.

«Це він привіз із Лядщини, — подумав Книжник. — Чого ж тоді не сказав ні слова, коли ми з ним гуляли? Але ж про іншу здобич говорив докладно. І про монети, і про зброю!»

— Твоя правда, твоя правда! — кланяючись, проказав Книжник, сам думаючи: хоч і каже боярин, що всякі гратуляції зайві, однак у них, у вельможних, свої обрахунки до всього. І краще весь час удавати покірність і повагу. Тим пак з цим навіженим.

А боярин вже рубав єломанню линву. В’язка язиків полетіла вниз. Та боярин встиг схопити за кінець линви, і в’язка заметлялась у його руці, не сягаючи підлоги.

Книжник зняв з кілка старий козуб і склав у нього копчений окіст, копчені язики.